дівчатами? Їй більше нема чого там вчити… вона вже все знає. Вчора вона розмовляла з оператором французькою, і він її чудово зрозумів.
На щастя, мамині вмовляння не здатні були поколивати батькову рішучість, і на зимовий семестр 1937/1938 року я повернулася до школи. Було добре знову опинитися в ґрунтовній швейцарській реальності, і я сподівалася, що мені дозволять залишитися тут на весь семестр.
Але ці надії виявилися марними! Два місяці по тому за мною прислали Тамі із наказом витягти мене зі школи – тому що мамі я потрібна в Парижі. Випускні екзамени? Яка маячня – вони можуть зачекати.
Я зраділа через те, що мене позбавили необхідності перекладати Гомера, і, вкинувши дещо з одягу до валізи – все одно ж увесь мій одяг буде кваліфіковано як замалий, або застарий, або ще заякийсь, і ми вирушимо купувати новий,– зробила кніксен невдоволеним директрисам, побажала їм запаморочливого «oneux Noel»[15] і мерщій застрибнула до таксі. Треба було встигнути на потяг!
Тамі здавалася веселою – я б сказала, що її веселість була навіть дещо надмірною. Вона розмовляла, захлинаючись, немов поспішала висловити всі думки, перш ніж у голові з’являться нові. Жестикулювала вона енергійно, але недоречно до того, що казала. Невідомо задля чого нишпорила в гаманці; недоплатила таксистові, багатослівно вибачалася, потім переплатила. Потім почала відчайдушно шукати наші квитки, знайшла, тицьнула провідникові, виронила чайові, що збиралася йому дати, кинулася збирати гроші, потім схопила мене за руку й побігла за провідником до нашого вагона.
– Вода… ми не купили воду! І про газети я забула! А де паспорти? Ми взяли паспорти? Котику, хочеш шоколаду? Так! Звісно ж, хочеш! Зараз я побіжу й куплю – ще ж є час? Коли вирушає потяг? Чи я ще маю швейцарські гроші? Скільки він коштує? А вони візьмуть французькі франки? Не візьмуть, еге ж?.. А часу не замало? Ну чому ж я не подумала про воду раніше – яка я дурна!.. Може, її продають у потязі? А вони візьмуть французькі франки?
Вона застигла у дверях, розгублена, не в змозі вирішити, що саме робити й куди бігти.
Я обійняла її, ніжно повернула до себе, всадовила поруч із собою і спробувала заспокоїти: нам не потрібні газети – бо у нас є книжки; у потязі є не лише вагон-ресторан, а ще й продавці носять напої і їжу по вагонах; і воду ми купимо, якщо вже нам дуже буде потрібно. Вона сама спромоглася приїхати аж з Парижа до Лозанни, забрала мене, привезла на вокзал – і все без жодної помилки, і наразі все добре: вона все зробила як слід. Тому зараз можна розслабитися: ми повернемося до Парижа без проблем.
Наче виснажена дитина, вона поклала голову мені на плече і спокійно заснула. Господи, подумалось мені, що ж із нею коїться? Я обіймала тендітну, вимучену Тамі і розмірковувала, які ж саме демони її мучать.
Ми вже під’їжджали до Ліона. Тамі підправила зачіску, вдягла капелюшок та сором’язливо посміхнулася мені в дзеркалі:
– Кошенятко, ти ж не скажеш матусі й татусеві, яка я дурепа? Вони такі добрі до мене, такі терплячі.
Веселого Різдва (
