тому що знаю: варто мені поскаржитися — і ти починаєш надмірно турбуватися через мене.
По-перше, фільм, у якому «Парамаунт» запропонував мені роль, раніше лютого знімати не почнуть, а може статися, що цю пропозицію взагалі скасують, бо якщо платити всім акторам протягом періоду очікування для студії це виллється у надвелику суму. Можливо, я спробую знайти роботу десь іще, а на «Парамаунт» повернусь уже в новому році.
Подорож пройшла жахливо. У потязі Таубер раптом зупинився перед моїми дверима та заспівав від усього серця. А потім вилив мені всю свою душу. Який він нещасний! Учора він теж тут співав — так гарно, краще, ніж будь-коли. Усі ми плакали під «Гренадерів» Шумана. У Рейнгардта[16] сльози так рясно лились щоками, що і мені не було соромно від того, що я плакала. Він мав несказанний успіх і впродовж кількох годин світився від щастя. У потязі ми співали один одному — всі старі пісні, і немов знову повернулися до Берліна: наше місто стало таким близьким до нас, і це відчуття зробилося таким сильним, що в Пасадені ми ще дужче почувалися покинутими та самотніми. Мене розшукує Ланг. А Д. я поки що не бачила. Він написав мені сьогодні вранці про те, що знайшов себе і його життя наразі «спокійне» та цілеспрямоване! Я задоволена, що все вирішилося так мирно. Написала Бетт прощального листа, бо у Нью-Йорку мені забракло мужності сказати їй, що між нами все скінчено. Еддінгтон терплячий та добрий, сподіваюсь із ним та Лангом пережити ці важкі часи.
Мені так самотньо без дитини. Ця країна була й залишається для мене чужою, тож єдине, що мене втішало,— це її радість від перебування тут, і лишень через неї Америка стала моєю домівкою. А тепер саме через це я ще більше сумую за своєю дівчинкою.
Адью, серце моє. Лежу зараз у ліжку — і ніхто не відчинить двері до моєї кімнати: і це страшно.
На Різдво Тамі відіслали до гірського санаторію – «опорядитися». Батько, вочевидь, виношував якісь таємні плани, і щоб він міг зберегти таємницю, мене відправили до англійської садиби – такої, що ніби зійшла зі сторінок роману Вальтера Скотта. У моїй кімнаті стояло романтичне ліжко під балдахіном, усе в білих оборочках та єлизаветинських драпіюваннях, крісло із вигнутою спинкою розташувалося біля вікна у стилі Тюдорів, а камін був у неокласичному стилі. У цьому каміні кожного зимового ранку служниця розпалювала заздалегідь приготовані дрова, а потім будила мене:
– Міс, міс! Камін розпалено, ваша ванна набирається. Покваптеся, дуже скоро буде гонг до сніданку.
Моя хазяйка була викапаним зразком британської леді: граційна, тендітна, ніби народжена для життя в маєтку. Її чоловік – дещо молодша версія Чарлза Обрі Сміта зі значним домішком Майкла Редгрейва[17], сидів у величному кріслі з високою спинкою та з дивовижною швидкістю плів на п’яти спицях шкарпетки. Він зробився професіоналом у цій шанобливій справі, коли повертав чуттєвість та рухливість пальцям рук після поранення на війні. Я досі уявляю його так яскраво, ніби він поруч: цей джентльмен із елегантною недбалістю сидить у класичному британському
Джанго Рейнгардт – французький джазовий піаніст-віртуоз.
Британський актор, режисер та письменник середини ХХ ст.
