б хтось тоді сказав мені, що я попиваю шеррі в борделі, я б не зрозуміла, що мається на увазі, бо те, що розповідали в школі дівчата, аж ніяк неможна було застосувати до моєї гувернантки, і слово «проститутка» навіть не спадало мені на думку. Приставлена до мене батьком, вона наказувала мені сидіти й чекати – тож я, немов слухняний Тедді, так і робила: сиділа й чекала, доки «мадемуазель», усміхнена, зі сплутаним волоссям, з’являлася і забирала мене звідти. Після таких таємничих «прогулянок» вона робилася особливо поблажливою та доброзичливою, і я швидко навчилася мовчати та здобувати переваги для себе з того, що оберігала її «маленьку таємницю».
Коли мама разом із новим коханцем оселялися в Парижі, я зазвичай так і курсувала між золотаво-білою красою просторого «Ланкастера» та бурою похмурістю «Віндзора». Насправді я й гадки не мала, що, з її погляду, саме тоді увійшла у вік, коли «дитина може про все здогадатися». Мамина поведінка не змінилася, змінилося лише моє життя: воно стало таким нестабільним, що я майже не могла вгадати, коли мені варто «впадати в очі», а коли – не варто. Зрештою я припинила спроби з’ясувати, що саме так ретельно намагаються від мене приховати цього разу, і вдавала, ніби нічого не помічаю, коли мова заходила про мамині захоплення. Раніше це безвідмовно спрацьовувало, тож і зараз така поведінка зберігатиме статус кво. Я брала приклад з дипломатичного принципу тата: залишайся дружнім та зачаровуй кожного, хто увійшов у двері, і спокійно чекай, доки замість чергового гостя з його звичками й дивацтвами прийде інший – зі своїми.
Білий бузок продовжував надходити у нечуваній досі кількості, разом із ним будинок наповнювали пляшки «Дом Периньон», а також найсолодкавіші любовні записки з усіх, які мені доводилося бачити раніше. Невдовзі на мене чекало знайомство з чоловіком, якому вдалося примусити Дітріх вдихати аромат незліченних квітів. Хто б він не був, його вплив на маму був абсолютним. Ґете поступився місцем Рільке, всі книжки Гемінґвея були замінені однією-єдиною – вона мала назву «На Західному фронті без змін», її вже було видано багатьма мовами і автором значився якийсь Еріх Марія Ремарк. Мені завжди здавалася незрозумілою дивна схильність німців називати хлопчиків моїм ім’ям.
Пробираючись крізь бузок, мама тягла за собою дещо збентеженого чоловіка:
– Серденько, ходи сюди! Я хочу познайомити тебе із найяскравішим письменником нашого часу – людиною, яка написала «На Західному фронті без змін», містером Ремарком!
Зробивши кніксен, я поглянула в обличчя загадкового гостя. Його очі були ніби сховані за туманною поволокою і нічого не виражали, рот був ображено викривлений, як у примхливої жінки, обличчя – немов висічене майстерним скульптором.
– Серденько? Тобі подобається, коли тебе так називають? Мене друзі називають Боні. Як справи? – промовив він м’якою, вишуканою німецькою, наче продекламував вірш.
– Ні,
