його вишуканими манерами, ледь помітно посміхнулася та нахилила голову на знак згоди.
– Ви надто молодо виглядаєте як на автора однієї з найвеличніших книг нашого часу,– промовила вона, не зводячи з нього очей.
– Здається, я написав її лише заради того, щоб почути, як ви промовляєте ці слова своїм чарівним голосом! – Він клацнув золотою запальничкою, даючи їй запалити. Вона охопила долонями його бронзові зап’ястки, вдихнула дим і кінчиком язика прибрала з нижньої губи крихту тютюну. Фон Штернберг тихо пішов: неперевершений майстер негайно ж упізнав крупний план зі сцени, де йдеться про велике кохання.
– Ми із Ремарком розмовляли аж до світанку! – вела вона далі.– Це була чудова ніч! Потім він пильно подивився на мене і сказав: «Мушу повідомити вам одразу: я імпотент!» Я підвела на нього очі та з превеликим полегшенням видихнула: «О, як чудово!» Ти ж знаєш, як я ненавиджу займатися «цим». Тому я й зраділа! Це означало, що ми можемо просто розмовляти, спати разом, любити одне одного – і все буде затишно та спокійно!
Я часто намагалася уявити реакцію Ремарка на її радість після цього ніякового зізнання. Дуже шкода, що я не мала змоги бачити вираз його обличчя, коли він почув її слова.
Вони мали дивний вигляд: одягнені цілком у чорне – у біло-золотавому передпокої. Я щойно прийшла, щоб допомогти матері вдягтися до ланчу, а мені сказали, що вона зайнята і що я маю зачекати, поки вона мене покличе. Тож я сиділа, з побоюванням спостерігаючи за двома чоловіками в чорній уніформі, які охороняли двері нашої вітальні і поводилися так, ніби вони тут хазяї. Обидва були молодими, з міцними шиями, квадратними щелепами, сталевими очима і дуже світлим волоссям – схожі, наче близнюки. Навіть без усіх тих срібних орлів та свастик на мундирах вигляд у них був загрозливий. Їхня присутність налякала мене, і я поводилася дуже тихо, сподіваючись, що «Зігфрідам» не знадобиться чіплятися до простої «арійської» дитини.
Я мовчки розмірковувала, кого вони тут охороняють і чому мама погодилася на зустріч із нацистами, коли двері відчинилися, почулося клацання підборів. Потім у дверях з’явився високий німець, знов обернувся до мами, елегантно торкнувся губами її руки, простягнутої до нього, уривчасто гавкнув: «Хайль Гітлер!» – і, карбуючи крок, вийшов з наших апартаментів, виводячи за собою своїх поплічників.
– Фаті… ти колись таке бачив? Як може такий освічений чоловік, як Ріббентроп, довіряти Гітлеру? Він же розумна людина, з однієї з кращих німецьких родин – тому не можна вважати, що він не знає нічого кращого… Я мусила сховати Ремарка у ванній! Після того як вони спалили всі його книжки, я боялася, що ці «отруйники колодязів» можуть його тут побачити,– була б дуже смішна ситуація! І мені теж доводиться бути обережною – лише через те, що матуся та Лізель не хочуть їхати з Німеччини. Наступного разу, коли телефонуватимеш їм, скажи матусі, що вони повинні поїхати звідти,– щоб мені більше не знадобилося проходити через те, що відбулося сьогодні. Але… Ти бачив їхні мундири? Їхні плечі немов улиті в них! Ось куди поділися усі євреї-швеці: вони
