від «вершків», що відпочивають там сьогодні. Можливо, справа була в шовкових та лляних убраннях від Пату, Ланвін, Молине, Скіапареллі, що тоді носили. Не було джинсів та кросівок, одягу унісекс – і суто чоловічий або жіночий одяг надавав їм справжнього шику. Так само, як зірки срібного екрана ззовні були унікальними, їх також відрізняла особлива індивідуальність, яку дуже рідко можна зустріти зараз навіть на найрозкішніших яхтах, що стоять на якорях у Монте-Карло. Чоловіки, чиї ділова хватка або успадкований статок зробили всю цю розкіш та безтурботність можливою, змінилися менше, але все одно їхні прототипи в тридцятих мали кращий смак, витонченіші манери та більш «стильний» вигляд.
Наш літній палац був тоді і залишається зараз чудовим готелем, одним із тих небагатьох готелів у світі, що уникають будь-яких змін із плином часу, примудряючись зберегти унікальне обличчя. Дітріх та її свита оселились у суміжних номерах: Ремарк, моя мати, мій батько і супутній багаж. Тамі – в одному кінці коридора, я – в іншому. Тедді розділяв свою прихильність порівну між усіма бажаючими, як і належало його дипломатичній вдачі.
У цій частині французького узбережжя влітку якесь особливе сонячне світло: палаюче, яскраве, нестерпно гаряче. Воно позбавляє кольору довкілля, прояснює все, що рухається, стоїть або росте, до власного майже білого відтінку. Того першого літа на Антібі Дітріх відмовилася від звичних бежевого та чорного на користь струменистих кричущо-рожевого кольору пляжних ансамблів роботи Скіапареллі і мала божественний вигляд.
У той час останнім відкриттям у нескінченній гонитві багатих та знаменитих за «довічною молодістю» стала якась непримітна жінка із таємничою машинкою. Ця кмітлива особа, у минулому – начальниця поштового відділення в Манчестері, створила пристрій, про який ходили чутки, що він нібито здатен дарувати безсмертя. Цей чорний ящичок розміром з мамин портативний грамофон, був обвішаний миготливими лампочками та оздоблений безліччю суворого вигляду кнопок, верньєрів та циферблатів. Зверху була натягнута широка еластична стрічка молочного кольору, яка нагадувала гуму, з якої виробляють хірургічні рукавички.
– Так, міс Дітріх, дайте мені ваш палець… Малесенький укол цієї голочки, легке натискання – і ось вам! – маємо дивовижний зразок вашої яскраво-червоної крові. Це ж зовсім не боляче, так?.. А тепер направимо її на магніт…– Схопивши закривавлений палець, вона стисла його так, що кров капнула на гумову поверхню. Після цієї маніпуляції «пацієнтку» запитали, який орган найбільш її непокоїть. Мама, яка завжди страждала на шлункові розлади через надмірне споживання англійської солі, абсолютно щиро зізналася:
– Печінка. Я впевнена, що саме через печінку мене щоразу нудить у машині.
– Ага! Це саме те, що я й думала! Щойно увійшовши у ці двері, я відчула вібрації подразненої печінки. Зараз я налаштую прибор на частоту, що наситить енергією цей орган, а магніт, діючи крізь краплину вашої живої крові, поверне до нормального функціонування вашу застійну
