салат! Озброєні книжками, пляшками, косметичками, широкополими капелюхами, одягнені в пляжні халати, ми розпочинали сходження до скелястого пляжу, де на нас чекали смугасті бунгало, схожі на наслідки Атаки Легкої бригади[26]. Ще там були хатинки, як у «Трьох поросятах». Від готелю до початку похилої, завдовжки у милю, еспланади я нарахувала сто п’ятдесят кроків, еспланада ж зрештою приводила нас до моря – і повного виснаження!
Ми мусили здолати нескінченні сходи ще до того, як сонце розжарить їх до температури «смаження яєчні». Боже борони, якщо хтось щось забув прихопити! Повернення до апартаментів разом зі зворотною дорогою майже гарантувало нещасному сонячний удар! Господарі готелю чудово розуміли, що нікому й ні за що навіть на думку не спаде повертатися на ланч до готельного ресторану, і компенсували відстань та клімат тим, що побудували інший люксовий ресторан із видом на сапфірово-блакитну затоку, давши йому назву «Шатро райської долі».
Саме там Ремарк отримав стіл, за яким його нова родина насолоджувалася обраними за його неперевершеним смаком шампанським та винами; батькове ж правління під час трапез чи не вперше було скасоване, і він виказував своє невдоволення на тих, хто й досі перебував під його юрисдикцією: Тамі, Тедді та моєму лимонаді. Але у віці «лише тринадцяти» я раптом збагнула: впродовж багатьох років я тремчу від страху, а могла б уникнути цього, якби замовляла замість лимонаду мінеральну воду! Я страшенно здивувалася простоті свого відкриття: як це не спало мені на думку раніше? Озброєна цією ідеєю, я вирішила змінити напої і за ланчем оголосила, що відтепер питиму «Вітель»,– і хоча я, звісно ж, додала «будь ласка», батько відповів:
– Що? Дорогу мінеральну воду? Авжеж, ні! Ти питимеш лише свіжий лимонад, Маріє! – Отак миттєво скінчився мій підлітковий бунт.
Блиск тих ланчів дуже яскраво закарбувався у мене в пам’яті. Все кольорове, немов відзняте на новітню плівку «Техніколор»: високі, стрункі келихи, вишукане срібло, ретельно вирізьблені льодові скульптури, які змінювалися щодня, а серед цього – червоні омари, рожеві креветки, помаранчевий лосось, лілові морські їжаки, чорно-сині мідії, блідо-жовті лангусти та перлинно-сірі устриці. За традицією, ланч тривав не менше трьох годин, далі йшла сієста в затінених апартаментах за спущеними жалюзі: належало відновити запас енергії, необхідної для нічних балів, урочистостей та інтимних вечерь на п’ятдесят персон на околиці Канн або в маєтках, низка яких тяглася середземноморським узбережжям, або ж для «вторгнення» до Жуан Ле Пен – сусіднього селища, яке обрали своєю резиденцією художники.
Того літа Ремарк почав роботу над «Тріумфальною аркою». Він писав німецькою, у блокнотах із розлінованими жовтими сторінками. Почерк у нього був дрібний, чіткий та охайний, його гостро заточені олівці ніколи не ламалися. Одна з найхарактерніших його звичок: де б він не перебував, у нього напоготові завжди був пенал із ретельно заструженими олівцями – на випадок раптового натхнення.
Катастрофічна за наслідками атака британської кавалерії під командуванням лорда Кардигана на позиції російської армії під час Кримської війни (1853–1856 рр.).
