віку, але не така незграбна та без жодного прищика на обличчі, дуже жвава дівчинка, яка вже починала перетворюватися на юну жінку. Боббі – «майстер на всі руки», який знав геть усе і завжди був готовий поділитися своїми знаннями й відповісти на будь-яке питання. Джин – тиха, ніжна дівчинка, яка підбирала залишені її братами та сестрами тенісні ракетки та мокрі рушники, майбутня віддана мати. І Тедді – він увесь час носився всюди на своїх товстеньких ніжках, завжди був радий виказати свою любов і марно намагався встигнути за своїми довгоногими братами й сестрами.
Розмарі була найстаршою дочкою, вона здавалася якоюсь чужою серед інших кмітливих та стрімких дітей. Саме Розмарі стала моєю подругою. Можливо, ми почувалися затишно поруч через нашу спільну недоладність та невідповідність оточенню. Ми часто подовгу сиділи в тіні дерев, вдивляючись у спокійне море та тримаючись за руки.
Місіс Кеннеді завжди добре ставилася до мене. Вона навіть запросила мене на ланч до їхньої вілли, що була розташована неподалік від нашого готелю. Тамі вмовляла мене припинити нервуватися, але я все одно чотири рази перевдягалася, перш ніж упевнилася, що не схожа на «європейську аристократку» і що моя сукня годиться для нормальної дитини, яка просто йде на ланч. І яким же ж довгим було їхнє застілля! Ми, молодші діти, слухали, як старші розмовляють про різні речі із батьком та висловлюють різні припущення щодо них, а місіс Кеннеді керувала прислугою та слідкувала за манерами молодших дітей. Жодного разу вона не дозволила собі критичного коментаря із принизливою оцінкою і нікого не висміяла. Ніхто не намагався виглядати яскравішим за інших – і водночас усі заслуговували на окрему увагу.
Коли ж посол Кеннеді почав регулярно навідувати наше пляжне бунгало, я припинила у них з’являтися. Мені не хотілося, щоб хтось з цієї родини почувався через це ніяково. Щоправда, одного разу я почула, як одна сухощава дама у лляній матроській сукні прошепотіла, звертаючись до іншої: «Он там – американський посол… Той, який має багато дітей і коханкою – Глорію Свенсон!». Тож, певно, його родина давно звикла до зникнень батька – так само, як я давно звикла до зникнень власної мами.
Батько чомусь дуже розсердився. Разом із Тамі та Тедді на задньому сидінні, він виїхав на своєму «Паккарді» з воріт готелю та рушив у невідомому мені напрямку. Ремарк, як і раніше, жив із нами, вдень писав книгу, а вночі пив. Мама всім поспіль розповідала, як розшукує його у барах по всьому узбережжю від Монте-Карло до Канн, тому що побоюється, що його заарештують, а потім новинами про його ганебну поведінку ряснітимуть усі газети.
– Усім відомо, що Фіцджеральд – п’яничка, а Гемінґвей п’є лише заради того, щоб довести, що він – справжній чоловік; але ж Боні – він такий чутливий. Такі письменники, як він, перш за все поети, тому вони такі ніжні; їм не можна качатися в стічній канаві і блювати!
Того літа до мене знов повернулися обов’язки костюмера. Я чекала
