до обіду,– всі ці дрібні турботи їм добряче набридли, тож проходження палаючої планети виявилося захопливою та приємною розвагою. Евелін Волш МакЛін[32], володарка діаманту «Надія», за яким тягся шлейф зловісних легенд – нібито людина, яка торкалася його, тієї ж миті падала мертвою,– вирішила відкинути усі забобони, дістала смертельно небезпечний камінь зі сховища і дозволила всім бажаючим сміливцям доторкнутися до нього. І тоді вони дійшли згоди, що цей камінчик є найкращою прикрасою для першої вечірки на честь кінця світу.
У ніч, яка, за тими ж чутками, мала бути фатальною, всі зібралися на урочисте свято. Джентльмени – в білих камізельках та парадних смокінгах; їхні дами, огорнені атласом, шифоном, мереживом, органзою та піке,– просто запаморочливі. Величезні кришталеві салатники із червоною ікрою затишно червоніли серед гір колотого льоду на вишуканих срібних тацях. «Дом Периньйон», «Тейттінджер», «Удова Кліко» іскрились золотом та пінились у високих келихах, переливаючись у променях місячного сяйва.
Хтось віддавав перевагу «Чорному оксамиту»[33], бо вважав, що ірландське «Гіннес», змішане із «бульбашками», краще пасує до останнього тосту; інші обирали «Рожеву леді» або «Стінджер»[34]. Це була дивовижна прощальна вечірка! Вона тривала доти, доки на поверхні сріблястого моря не з’явилися перші рожеві промені світанкового сонця,– і всі раптом усвідомили, що наш світ ще не добіг кінця, і з полегшенням вирушили відсипатися. Хоча, звісно, почувалися трохи розчарованими.
Наступного літа хід історії людства таки змінився, але спричинив це зовсім не Марс, а низькорослий чоловічок із Берліна.
МЕНЕ ПОВЕРНУЛИ до паризького заслання, де на мене вже з нетерпінням чекала нова гувернантка. Її волосся й одяг були сірого кольору, і від неї пахло лавандовими саше та справжньою цнотливістю старої діви. На зміну черрі-бренді прийшов англійський чай, заварений за всіма приписами в спеціальному чайнику, а замість таємничих прогулянок тепер мені належав відхід до сну о восьмій та «Втрачений рай» Мілтона. Я так і не могла збагнути, чому мене знову не відправили до школи.
– Цей йолоп Чемберлен вірить, що зможе переконати Гітлера? – Мама вимірювала кроками вітальню із ранковою газетою в одній руці та чашкою кави в іншій. Її родина уважно слухала, намащуючи маслом круасани.
– Про що він собі думає? Що прем’єр-міністр Англії поїде до Берхтесгадену, і лише цей вчинок вразить фюрера? Британці завжди поводяться так, ніби їхня імперія й досі володарює світом!
– Можливо, саме така поведінка їх колись врятує,– неголосно зауважив Ремарк.
– Боні! – скинулася мама.– І це кажеш ти?! Ти – великий співець страждань, які приносить війна, то ж як ти можеш навіть припустити, що ця дурна подорож Чемберлена до Гітлера приведе до чогось путнього?
– Марлен, я не можу судити їхні політичні маневри, я лише кажу про риси, властиві цій нації.
– Фаті,– перемкнула
Спадкоємиця багатьох гірничовидобувних підприємств та світська левиця.
«Чорний оксамит» – коктейль із темного пива та шампанського.
«Рожева леді» – коктейль із джину, гренадину та вершків; «Стінджер» – коктейль із бренді та м’ятного лікеру.
