Авжеж, він погодився, але промурмотів щось про припливи. І все ж таки я зателефонувала до Вашингтона – президента не було на місці, але я мала розмову із другом Джо Кеннеді, міністром фінансів містером Генрі Моргентау. Він сказав, що його шокує таке ставлення до мене одразу ж після отримання американського громадянства. І припустив, що, можливо, податківці отримали анонімну звістку про те, що я збираюся залишити Америку назавжди та прихопити з собою всі мої гроші. Я збурилася: «Які ще гроші?». А він відповів, що, вірогідно, донос надійшов від американських нацистів – як помста. Це було б дуже на них схоже! Але він-таки не допоміг мені, і тоді… знаєш, що я зробила? Кинула слухавку і мерщій побігла до пристані, сунула тим гангстерам з податкової мої дивовижні смарагди, і тоді вони повернули мені татуся і скрині, і «Нормандія» змогла вчасно вийти в море!
Утім, іноді мама починала стверджувати, що, знавіснівши через відчай, вона рвонула до Вашингтона, притискаючи несесер зі смарагдами до грудей, і вручила його особисто міністру Моргентау. Іншого разу місце Моргентау посідав президент Рузвельт – залежно від того, кому розповідалася ця історія. У 1945 році вона казала, що їй довелося продати безцінні смарагди, бо їй просто ні за що було жити – адже вона пожертвувала майже всі свої заробітки на потреби війни з нацистами!
Коли мама прибула до Парижа, мене миттю висмикнули з гірського табору. Але цього разу я оселилася з нею у «Ланкастері». Ремарк перебував у себе, в Порто Ронко, наглядаючи за тим, як пакується його майно,– він збирався переправити його через Голландію до Америки. Я виконувала звичайні обов’язки, дивувалася, чому це на маминому обрії досі не намалювався хтось новенький, і раділа з того, що її зв’язок з Боні протривав майже цілий рік.
Зателефонував Джек Кеннеді, сказав, що буде проїздом у Парижі та запросив мене на чай. Я була на сьомому небі! У мене залишалося три дні на схуднення та позбавлення від підліткових прищів. Мама, однак, не була в захваті: на її думку, для «студента» досить недоречно запрошувати «дитину» до кафе. Вона зателефонувала Ремарку, але він не побачив нічого лиховісного в такому запрошенні, ще й порадив мамі купити мені гарну сукню для такого випадку. Вона вгамувалася, і ми разом вирушили до модної дитячої крамнички – але там не знайшлося одягу мого розміру, і мама, обурившись, повела мене до іншої крамниці, де я смиренно примірювала все, що вона мені кидала. Врешті ми купили темно-зелену сукню з жатого шовку із величезними біло-червоними стокротками по всій спідниці, вшитим зеленим паском, який підкреслював мою широчезну талію, та – задля довершення образу – рукавами-ліхтариками. Я ще додала крему з натуральної подрібненої ромашки, нанісши його на обличчя, і вирішила, що, принаймні, виглядаю краще, ніж зазвичай, майже о’кей.
– Тебе супроводжуватиме гувернантка,– оголосила мама, і мої сподівання на гарний вечір випарувалися.
– О матусю, будь ласка, не треба! Він вирішить, що я досі маленька,– ледве видихнула я.
– Вона піде із тобою, або ти не підеш
