з Ремарком у його шикарній «Лянчі» – попереду, а мій батько у «Паккарді» із нашим багажем, Тамі та Тедді слідував за нами, намагаючись не відставати. Ніхто, зрозуміло, не волав: «Німці лише за годину їзди звідси», але саме через це ми так поспіхом втекли з Антібу. Зупинялися ми лише для того, щоб заправити машини, але згодом наш рух уповільнився через довгу колону коней і мулів.
– Кіт, запам’ятай це,– напружено сказав Ремарк.– Збережи цю картину в пам’яті назавжди! Почуття відчаю, безсилий гнів французьких фермерів, безпорадність на їхніх обличчях, їхні нечіткі обриси в сутінках. Вони гонять цих тварин на війну. Навіть мули із кіньми – проти Вермахту та Люфтваффе!
Коли ми проїздили французькими селищами, виникало відчуття, що вони вже прийняли поразку – у війні, що навіть ще не почалася. Не було ані патріотичного прагнення вступити до лав армії, ані гордовито піднятих голів, ніхто не співав «Марсельєзу». Навіть ті фермери з мулами пленталися дорогою, ніби передчуваючи майбутню поразку, зупинялися на узбіччі та перепочивали, понуривши голови.
– Боні… Вони вже знають, що їм не перемогти?
– Так. Ці люди вже немолоді, вони пам’ятають минулу війну. Придивись до їхніх облич. Запам’ятай: війна не приносить слави, вона означає лише голосіння матерів.
Я, зовсім молода дівчина, спостерігала за першими кроками нової війни поряд із чоловіком, який бачив минулу, пройшов нею та зафіксував її жахи у своїх книгах, щоб про них дізнався весь світ. Я відчувала, що мені випала унікальна нагода бути поруч із такою людиною цієї миті.
«Лянча» почала перегріватися, і нам довелося зупинитися в придорожньому гаражі – вочевидь, уже покинутому. Боні дав мотору охолонути, але часу на ремонт не було: треба було дістатися Парижа вчасно, щоб устигнути на потяг, який мав відвезти нас до Шербура. Боні підняв капот, щоб мотор охолонув, і тепер мусив їхати із прочиненими дверцятами, бо капот затуляв йому вид на дорогу. Він кляв свою улюбленицю через те, що вона відмовлялася допомагати йому в таку годину.
Насправді ця лють не стосувалася автомобіля. Мені було шкода, що я не можу повною мірою розділити його втрату – адже я ніколи не вважала Європу своєю домівкою. Для Боні ж ця мить була неосяжно важкою та гіркою, бо він усвідомлював, що прощається з Європою надовго і, можливо, вже ніколи сюди не повернеться. І перш за все – через власне переконання, що Гітлер втілює в собі сили зла. Він обов’язково виграє війну і стане одноосібним хазяїном у Європі…
У Парижі майже не було освітлення, і ми повільно рухалися в темряві. Я подивилася на Ейфелеву вежу – лише рік тому вона життєрадісно виблискувала яскравими вогниками ілюмінації,– але спромоглася роздивитися лише похмурий обрис на тлі нічного неба.
– Париж – місто вогнів! – прошепотів Ремарк.– Мій гарний Париж під завісою світломаскування… Жодного разу в сучасній історії це місто не спромоглися позбавити його блиску. Треба підняти за нього бокал та побажати йому вистояти.
