батько, Тамі та Тедді зустріли нас у Шербурі. Я була невимовно щаслива побачити кремезне, пухнасте, чорно-біле собача. Не знаю чому, але я побоювалася, що батько вирішить залишити його в Парижі.
«Квін Мері», зазвичай розкішна, по-імперськи елегантна, скидалася на розгублену господиню вечірки, яка взагалі не вдалася. Не було оркестра, веселих прощальних вигуків, лише юрби людей метушилися тут і там із напруженими обличчями та тривогою в очах. Батько сказав, що воду з басейну, певно, відкачали, щоб навіть у ньому розмістити ліжка для пасажирів; частина головної ресторанної зали також вже була уставлена ліжками, і хтось запропонував віддати біженцям приміщення більярдної.
Волею долі «Квін Мері» востаннє перетинала океан як розкішний пасажирський лайнер. Негайно ж по прибутті до Америки її було перефарбовано у сірий колір та перероблено на військовий корабель – аж до кінця війни.
Якось, коли ми вже були напівдорозі, корабельне радіо оголосило, що Велика Британія та Франція відтепер перебувають у стані війни з нацистською Німеччиною. «Квін Мері» судилося перетнути Атлантичний океан неушкодженою, але ми боялися, що німецькі субмарини атакують корабель під британським прапором. Щодня ми вдивлялися в морську далечінь, намагаючись роздивитися їхні перископи, а вночі нам здавалося, що вони підкрадаються до нас із глибин.
На судні щодня проводились рятувальні тренування. Я попросила нашого стюарда допомогти мені пришити до рятувального жилета додаткові ремені: у разі, якщо б нас торпедували, я збиралася взяти із собою Тедді. Стюард допоміг мені з ременями і з тренуваннями, коли я намагалася долучити до них Тедді. Спочатку Тедді все це дуже не сподобалося – він не любив, щоб його притискали до себе; але після кількох спроб все ж таки зрозумів, що я хапаю його в обійми не через «емоції», а заради необхідності, і слухняно згортався клубком у мене на руках.
Скупчившись навколо покерного столу, огорнені димом від сигар, джентльмени розвивали власні теорії щодо можливого перебігу війни. Єврейські родини трималися разом, молилися та оплакували тих, хто залишився в Європі, не встигши вчасно евакуюватися. Були й такі пасажири, які поводилися так, ніби перебували у звичайнісінькій подорожі. Діти гралися, багаті вдовиці виходили в рятувальних жилетах навіть до обіду, тримаючи при собі скриньки з коштовностями.
Капітан оголосив, що судова радіостанція припиняє роботу аж до прибуття в порт призначення – щоб ворожі судна не могли визначити місцезнаходження лайнера. Відтоді ми пливли, позбавлені будь-якого зв’язку із навколишнім світом. Поширилися чутки, що «Квін Мері» наказано оминути нью-йоркський порт і тримати курс на Канаду.
Коли британський консул у Лос-Анджелесі повідомив мамі, що лайнер може змінити курс, вона відправила представників студії та юриста чекати на наше прибуття в Канаді, але додатково розпорядилася, щоб вони затримались у Нью-Йорку, чекаючи подальших звісток. Між віддаванням указівок імміграційним юристам та перемовинами з агентами судноплавної компанії мама встигала зніматися у фільмі «Дестрі знову
