пісні дуже добрі, а у Стюартові щось є, хоча поки я ще не зрозуміла, що саме. Але він дуже милий…– Тут вона затнулася, а за мить неголосно додала: – Тільки не кажи про це Боні. Ти ж знаєш, як він мене ревнує, так само, як і Джо… Дай-но слухавку татусеві: я повинна розповісти йому, де отримати гроші, щоб ви змогли трохи побути в Нью-Йорку.
Ми з Тамі проводили на виставці цілісінькі дні. Як і в Парижі минулого року, тут було все, що тільки можна уявити, але цього разу із присмаком веселого американського розмаху. Я навіть умовила Боні піти з нами. Він мав дуже сумний вигляд і мав для цього досить вагомих причин, тому я старалася затягти його до всіляких екскурсій, сподіваючись хоч трохи розрадити. Мій батько також перебував у пригніченому настрої. Звісно ж, Тамі одразу вирішила, що знову чимось завинила, і через це весь час тремтіла.
Коли ми нарешті дісталися Беверлі-Гіллз, мама вже домовилася щодо нашого розміщення. Сама вона мешкала в особистому бунгало, Ремарк отримав приміщення навпроти, батькові дістався просторий номер у головній будівлі готелю, а нас із Тамі поселили у суміжних одномісних номерах неподалік від тата.
Там на мене чекав лист від Браяна, який доставив посильний. Браян повідомляв, що одружився із дивовижною жінкою, яка напевно зробить його щасливим на решту життя; шкодував, що я не змогла приїхати до них на весілля і казав, що любить мене і вітає з поверненням додому, а також сподівається невдовзі побачитися зі мною. Я ще раз перечитала лист, щоб знайти ім’я його дружини… О! Так це Джоан Фонтейн![43] Вона неодмінно дуже мила, бо її сестра грала Мелані у «Віднесених вітром».
Про Дітріх знову заговорили. Очікувалося, що «Дестрі» стане однією з найуспішніших картин останніх років. У газетах писали про «спопеляючу пристрасть» між головними акторами та про пісню, що мала звучати у фільмі: «Подивимось, що хлопці мають у секретному місці». Студійний відділ реклами шаленів від захвату. Пастернак, геніальний оновлювач «Юніверсал», спромігся витягти на перший план суспільної цікавості майже забуту зірку. Мамі це подобалося, але невдовзі безперервне перебування під яскравим світлом софітів почало їй набридати. Під час «вимушеного перепочинку» вона звикла до поблажливого ставлення європейців до «нетрадиційних» стосунків у родинах, але в Америці все було інакше: намагання приховати якусь частку свого життя від невтомної американської преси загрожувало скандалом, особливо коли йшлося про не досить моральну поведінку.
– Ці всі жахливі пуритани! – казала мама.– Америка просто кишить ними. Цікаво, чи все це через тих гидотних людей, які колись прибули сюди на кораблях? Через тих, від яких пішло святкування Дня подяки, який тобі так до вподоби?
Оскільки наразі поруч із нею опинилося аж надто багато «чоловіків», вона спробувала почати з Ремарка і переконати його, що найкраще місце для «визначного письменника» – Нью-Йорк, а зовсім не ця культурна пустка, що зветься «Голлівуд», але не досягла успіху. Тоді вона зосередилася на тих, хто слухався
Англо-американська актриса, голлівудська кінодіва 1930-х рр., яка здобула популярність завдяки ролям у класичних фільмах Альфреда Гічкока «Ребекка» (1940) і «Підозра» (1941). Володарка «Оскара».
