вечора, я навідувала його, щоб скрасити йому години сумної безсонної варти. З усіх людей, яких я знала в юності, Ремарк єдиний розумів, що мамине ставлення до мене не має нічого спільного зі звичайним людським ставленням до дитини. Насправді, для неї я припинила бути дитиною приблизно з шести років. І звинуватити маму за її теперішню пристрасть було неможливо – половина американських жінок віддали б усе, що завгодно, щоб мати змогу опинитися там, куди Дітріх бігала тими суботніми вечорами. Ремарк же страждав не лише через те, що його цілком відсунули, а (як і Джо) ще й через ненависть до себе, бо він кохав Марлен до нестями і не міг покинути її. Він відчував гостру потребу бути поруч із нею, бачити її, чути її голос, навіть якщо вона розповідала йому про своє чергове кохання,– вона те саме й робила, та ще й питалася його порад, як їй перетворити миті в обіймах нового коханця на ще дивовижніші та незабутніші.
– Вона чекає, щоб я написав їй «сцени кохання», чарівні фрази. Іноді я пишу щось подібне, і тоді вона винагороджує мене найпрекраснішою з романтичних усмішок та готує для мене обід. Кіт, яке ж це надзвичайне задоволення – догоджати їй,– казав мені Ремарк, дивлячись у вікно в очікуванні повернення своєї Пуми.
Цей чудовий чоловік зробився жалюгідним спостерігачем чужого кохання, таким собі Сірано з Беверлі-Гіллз.
Студією поширювалися чутки, що Дітріх, довідавшись про те, що Стюарт у захопленні від героя коміксів Флеша Гордона, замовила для нього ляльку Флеша у людський зріст. Коли ті чутки досягли вух самої Дітріх, вона тільки посміхнулася і зовсім не розлютилася. У той час вона вже змінилася. Як і раніше, вона залишалася закінченою перфекціоністкою, тираном у професійних справах, але у «Дестрі», досягши прийнятного для неї самої рівня акторської майстерності та всього іншого, що вважала за свій обов’язок, вона дозволила собі розслабитися та отримати задоволення від участі у фільмі. Авжеж, прийти до цього їй допомогло те, що заздалегідь визначеною «касовою» зіркою фільму, на яку покладалися головні сподівання режисера, був Джиммі Стюарт. Якби картина провалилася в прокаті, всі прочуханки отримав би він, а Дітріх залишилася осторонь. Такого не було з часів «Блакитного янгола» та Яннінгса. І тепер вона розчинялася в процесі зйомок, насолоджувалася програванням уявного життя, знаючи, що «тягар зірки» лежить не на ній. Це позбавлення відповідальності призвело до того, що Дітріх зіграла свою роль неперевершено й легко.
Їй дуже кортіло переконати режисера Джорджа Маршалла, щоб той дозволив їй самій, без дублерки, зіграти сцену бійки у салуні,– але Маршалл відмовив! Дублерок уже відібрали, сцену вони відрепетирували і були напоготові переконливо та майстерно зіграти несамовиту й галасливу бійку. Потім Дітріх та Уну Меркель, густо закривавлених фарбою та з розпатланим волоссям, показали б середнім та крупним планом – і все було б як завжди. Вона могла б домогтися згоди Пастернака і втілити свою ідею, але вірогідність того, що обидві учасниці понівечать одна одну,
