та Вейна схожі один на одного, немов близнюки. Тільки й здатні, що дзенькати шпорами, мурмотіти: «Вітаю, ме-ем» – та грати своїх кобил!
І люди вірили кожному її слову – ще б пак.
Мені завжди хотілося поїхати до Каталіни – невеличкого острівця біля узбережжя, де завжди можна було купити рідкісний сувенір – велику морську мушлю у формі вуха, що мерехтіла всіма кольорами райдуги. Мама відмовлялася туди їхати, хоча вся мандрівка зайняла б лише один день – туди й назад. Але її «ні!» було твердим та неухильним.
Тоді на сцену виступила Носорожиха:
– Мені здається, останнього часу Марія так віддано працювала, а її поведінка була такою зразковою, що, можливо, вона заслуговує на якісь нові враження. Вона це заробила, міс Дітріх.
І раптом – о диво! – я отримала дозвіл поїхати до Каталіни. Ця дивна жінка справді воліла бути моєю подругою і для цього навіть брехала заради мене! Дорослі не часто поводяться так заради дітей «важливих персон», проте ця потворна жінка була готова порвати на клапті задля мене кого завгодно, навіть вступалася за мене перед всемогутньою, здатною на все Марлен Дітріх, Зіркою Срібного Екрана! Я ще не мала такого друга і свідчу – мені було приємне таке ставлення. Вона навіть подарувала мені ту гарну мушлю – «на згадку про наш день», за її словами.
Урешті-решт терпець Ремарка урвався, і він залишив своє бунгало і винайняв будинок у Брентвуді. Це було тимчасове помешкання; будинок був гарний, але зовсім не в тому стилі, в оточенні якого Боні волів би жити. Він навіть повісив там лише одну картину – «Жовтий міст» Ван Гога. Інші просто стояли вздовж стін. Мені це було дивно: невже всі ці безцінні художні скарби щасливо перетнули океан і опинилися на американському континенті лише заради того, щоб опинитися в цьому непоказному будиночку в Каліфорнії? Він також придбав двох собак, ірландських тер’єрів, які й склали йому компанію. Я часто відвідувала його. Навіть з усіма своїми любовними «стражданнями» він був найрозсудливішим з усіх людей, яких я знала.
У Ремарка був примірник «Дон Кіхота» з ілюстраціями Дом’є. Я дуже любила цю книгу. Мені подобалося торкатися її палітурки з сирового полотна, подобався її незвичайно великий розмір, що пасував Дон Кіхотовому довгому спису. Ремарк із задоволенням спостерігав за тим, як я розглядаю ілюстрації, а я могла годинами не відриватися від них.
– Колись вона буде твоєю. Я залишу тобі її за заповітом, міс Санчо Панса. Але твій смак часом надто емоційний.– Він перетасував сотні своїх полотен, шукаючи картину, яку, на його думку, я мала б обов’язково навчитися цінувати, і заропонував: – Давай улаштуємо день Ван Гога!
Із Ремарком я була дуже сміливою, іноді навіть не погоджувалася з ним:
– Ні, здається, сьогодні не день Ван Гога.
– Тоді який сьогодні день, як на тебе?
– Може, Сезанн?
Він усміхався, кивав та знову перегортав картини:
– Сезанн
