атакувати…
Щоразу, як Ремарк до неї писав, мама кликала його до себе, клялася, що кохає лише його, іноді навіть дозволяла йому любити її, а потім, рано-вранці, перш ніж вирушити до студії, відсилала геть. Таке чергування розпалу та охолодження почуттів вносило розлад у творчість Ремарка. На якийсь час жовті сторінки залишались без нових слів, а загострені олівці – невикористаними.
ПЕРШОЮ ДУМКОЮ, яка надходить до розуму, коли торкаєшся ретельно похованих спогадів, це… Чи варто було мені ховати їх настільки глибоко, щоб почуватися в безпеці? Коли перебереш їх та випустиш на волю, почуття з дитинства випливають на поверхню, немов примари Геловіну… Вага її величезного тіла придавлює мене, не дозволяючи рухатися. Рука досліджує мої найінтимніші місця, яких досі торкалася лише я сама. Мене раптом охоплює відраза, хоча я й до кінця не розумію, що зі мною відбувається. Холод – жахливий, пронизливий холод – змушує мене тремтіти так, що майже зупиняється серце, а груди душить беззвучний крик, хоча мені здається, що я кричу уголос.
Я не знала, що мене ґвалтують,– лише згодом це слово набуло значення, коли я дізналася, що вдіяне зі мною має назву. Відтепер мої ночі були сповнені німих ридань; я гадала, що дізналася, що таке секс, і здригалася за його наближення. Коли Носорожиха закінчувала свої процедури над моїм тілом, я натягувала на коліна нічну сорочку, скулювалася, уявляючи, ніби її не існує, і провалювалась у сон із переконанням, що мене карають за якусь невимовну провину, про яку я навіть не здогадуюсь.
Якоюсь мірою мене готували до насильства. Завжди слухняна, за будь-якої миті готова догодити тим, хто піклується про мене, поступлива, згодом я перетворилася на об’єкт власності, привчений до того, що його використовують, як заманеться. Якщо людина позбавлена індивідуальності, а інші ставляться до неї як до неживої, безсловесної істоти, яка не має почуттів та бажань, людина мимоволі стає все більш пасивною, звикає не ставити питань, а просто виконує накази.
Звісно ж, я намагалася втекти. Але мені не було куди йти, навколо не було нікого, хто вислухав би мене та по-доброму поспівчував – якщо б я спромоглася віднайти слова, щоб виразити все, що мене мучило. Тож я пішла до єдиного місця, що було мені добре знайоме, і де я почувалася в безпеці,– у себе. Сховала глибоко у собі свою таємницю, дозволила їй стікати гноєм та поступово перетворюватися на моє особисте пекло. Коли людині завдали шкоди, особливо завдяки недбалості тієї, яка вважала себе «люблячою матір’ю», пекло стає особливо пекучим.
Навіщо моїй матері знадобилося обрати цю жінку, а потім оселити мене разом із нею? Чи, може, вона хотіла, щоб мені було завдано шкоди? Чим я заслужила на таке ставлення? Матері повинні любити своїх дітей, захищати їх від зазіхань. Я була гарною дівчинкою, робила все, що вона від мене хотіла,– то чому ж їй знадобилося мене покарати? Чому вона воліла, щоб мені зробили боляче? Що я такого зробила? Чи ж я така погана?
Усі ці питання, що не отримували
