досить складно. Я зберігала цей скарб у шкільній сумочці для плетіння, сподіваючись, що ніхто не виявить, що вона чомусь стала надто важкою! Неллі було відомо про мою схованку, але ми із нею були друзями, тож вона нікому не прохопилася. До «Віднесених вітром» мене тягнуло, наче магнітом. Наразі, далеко від домівки, я жадібно читала про історичні події, що колись відбувалися у моїй країні,– і почувалася ближче до неї.
Мама в образі найрозкішнішої доярки у світі, мій батько у шкіряних шортах та тірольських гольфах і ми з Тамі у костюмах, розшитих квітами, завантажились у «Паккард», колір якого пасував до наших накидок із сіро-зеленого сукна, й ми вирушили. Неллі, охоронець та багаж їхали за нами у таксі. Дорожнє шоу від Гайді розпочалося![5]
Авжеж, тато його знайшов! Точнісінько такий, яким його описувала мама. І ось ми стоїмо перед ним – зелені віконниці із вирізьбленими серцями, смугасті фіранки на багатостулкових вікнах, зелена лава, освітлена сонцем, і всюди – яскраво-червоні герані. Водяний насос, дерев’яна діжка для води, червоно-білі картаті скатертини, перини на ліжках, справжній годинник із зозулею, навіть сарай із їдким запахом худоби, де нас приязно зустріла наша власна корова. Батько, немов майстерний декоратор, продумав найменші дрібниці! Стоячи перед утіленням своєї мрії про альпійський будиночок, мама промовила:
– Фаті, чи досить тут шаф для одягу? – І, не чекаючи на відповідь, вирушила досліджувати будівлю самостійно. Але прискіпатися було ні до чого, хоча вона ретельно шукала хоча б якісь вади у нашій новій оселі.
Ми залишалися тут доволі довго – тобто залишалися ми з Тедді та корова. Батько був дуже зайнятий, супроводжуючи маму до Зальцбурга на відомі музичні фестивалі. Тамі вправно виконувала звичайну роль «компаньйонки для прикриття» – подруги чергового маминого залицяльника на вечір. Якщо вранці мама залишалася вдома, вона підводилася на світанку, щоб побачити, як робітник доїть нашу корову, і вкотре попередити його не робити тварині боляче, інакше він дуже про це пошкодує. Ми всідалися навколо гарного столу в селянському стилі, поки на викладеній порцеляновими кахлями плиті підігрівалася кава й дозрівав свіжий хліб. Усі ми були вбрані в дивовижний шовк від Кнайзе, атлас та невагому органзу – наче забувши про свої ролі «вишуканих селян», а натомість граючи в наддосвічених міських снобів, день яких не починається без читання ранкових газет,– цілком у стилі Ноела Коварда. Ми з Тамі ніколи не читали – просто слухали, чекаючи шоу під назвою «сніданок».
– Фаті! І вони ж таки одружилися! Відтепер ця потвора Сімпсон має титул герцогині Віндзорської! Король видав наказ, що до його брата потрібно звертатися «ваша королівська високість», але на неї та на їхніх дітей таке звернення не розповсюджується. Та вони й не матимуть дітей – це нам уже відомо! Принаймні, добре хоча б те, що вона не вирішила називати себе «королівська високість». «Герцогиня» – також забагато для такої жінки: зрештою, вона ж просто розведена американка!
За
Мається на увазі дитяча книжка швейцарської письменниці Йоганни Спірі про дівчинку Гайді, яка живе у свого дідуся у Швейцарських Альпах.
