надає людям дивного кольору шкіри. Я опустилася перед ним на коліна, а він просто дивився на мене своїми світлими очима. Йому подобалося, коли жінки йому вклонялися. Ми проговорили весь день… коли я пішла, було вже темно. Він сказав, що напише для мене п’єсу, але так і не виконав обіцянки!.. Ти знаєш, що йому подобався Гітлер? Дивно, що талановиті чоловіки іноді можуть бути такими дурними… але щодо росіян Шоу був правий! Він любив їх так само, як і я. Ми читали одне одному наші улюблені вірші, і він був дуже здивований, що я пам’ятаю їх так багато. Зрештою, Шоу зовсім не скидався на письменника! Скоріше на актора. І поводився він теж як актор… як дуже егоїстична та самозакохана людина!..
Батькова ж версія зустрічі цих двох «живих легенд» була дещо інакшою:
– Ми тоді жили на фермі в Австрії. Мутті знайшла якогось знайомого, хто відрекомендував її Бернарду Шоу. Вона провела в його будинку цілісінький день, а коли повернулася, сказала мені, що, коли опустилася перед ним на коліна, він розстебнув ширіньку і витяг свою «штуку». І вона сказала мені: «Авжеж, мені довелося це зробити, а вже потім ми змогли потеревенити». Вона ніколи більше до нього не ходила, але щоразу стверджувала, що він – дуже видатна людина…
Нічого дивного не було в тому, що версії зустрічі відрізнялися. Вже коли я була дорослою, мене часто використовували в різноманітних сценаріях, сфабрикованих моєю матір’ю, її чоловіком, її коханцями, друзями, ворогами та ледве знайомими людьми. За деякий час я навчилася вправно відрізняти брехню від правди. Це перетворилося на якусь огидну салонну гру, в яку моя родина та я грали досить майстерно і з певним протиприродним захопленням. Дітріх «ставала на коліна» перед багатьма знаменитими чоловіками. Вона робила це з бажанням і навіть пишалася тим, що таким чином довела свою пошану. Певно, у цій справі вона була дуже переконливою. Колись, повернувшись зі студії великого скульптора Джакометті[10], де вона провела кілька годин, мама з’явилася перед нами, притискаючи до грудей одну з його гіпсових скульптур, а її коліна й досі здавалися трохи почервонілими.
МАМА СТОЯЛА у дверях кухні, натягуючи рукавички.
– Фаті! Якщо зателефонують із Каліфорнії, скажи, що я на примірці у Відні. Якщо зателефонують із Відня, скажи, що у мене примірка в Парижі. Якщо подзвонять із Лондона, скажи те саме. І в жодному разі ти й гадки не маєш, у якому готелі я зупинилася.
Схоже на те, що наш Лицар, Ганс Ярай та ще хтось у Лондоні опинилися не у фаворі.
– Мутті, як твій чоловік я маю знати, де зупинилася моя дружина!
– Не будь смішним. Просто перекажи їм, що тобі це невідомо.– І вона вирушила на нібито примірку у Зальцбурзі.
Татові губи міцно стулилися. Він не відмовлявся брехати маминим коханцям, але йому не дуже хотілося бути телепнем у їхніх очах. Для нього це було неабияк важливо – щоб її коханці ставилися до нього з повагою.
Я так ніколи й не побачила «зальцбурзького» залицяльника. Зрештою,
Швейцарський скульптор, живописець і графік, один із найвидатніших майстрів XX ст.
