відвідин пабу стала міцна дружба, заснована на грубуватому почутті гумору, умінні покепкувати одне з одного і з себе самого і, якщо говорити зовсім щиро, на небажанні лишатися на самоті.
А тепер Андреа померла, а він сидів дупою на бетонній огорожі посеред темряви, холоду і дощу. Розпал сумнозвісного англійського літа. Льюїс лишив свій дощовик на задньому сидінні машини, його твідовий піджак промокнув наскрізь, і він знав, що сорочка тепер прилипла до тіла в найнезручніших місцях. Вона була б шокована, якби побачила, що він так негарно виставив на загальний огляд свої повнуваті груди, він був цього певен.
Його пальці тремтіли, а акуратно зачесане волосся промокло і прилипло до голови, оголивши залисини.
Однак Льюїс просто не мав сили перейматися цими дрібницями. Ціле життя він робив усе правильно – мав акуратний вигляд, грав свою роль, чинив так, як від нього очікували. А тепер йому було б байдуже, навіть якби він сидів тут голий, розфарбований синьою фарбою і розмовляв незрозумілою мовою. Усе на світі здавалося важким, непотрібним і порожнім. Особливо він сам.
Льюїс досі не міг повірити, що це сталося насправді. Він заповнив якісь папери, випив чашку чаю з цукром і співчуття від добрих медсестер, які насправді ніколи її не знали, його змусили з’їсти намащений товстим шаром масла тост. Урешті-решт, після того як йому «дали трохи часу, щоб оговтатися», його лагідно попросили покинути приміщення.
Лише завдяки рокам тренувань, доброму вихованню і фірмовій англійській ввічливості він не накричав на них. Не випхав їх геть, не забарикадував двері своїм кріслом і не розридався, як ті жінки з Близького Сходу, котрих показують у новинах.
Тепер він зрозумів, уперше в житті, як можна так ридати від горя. Як біль може бути таким чистим і гострим, що немов живе сам по собі, наче невеличкий розлючений звір, що хоче вити на всю потужність своїх легень. Кричати, кричати і кричати, доки весь нікчемний світ не розсиплеться на шматки.
Його батьки померли після довгого наповненого сенсом життя, та і не були вони по-справжньому близькі йому – це були просто люди, які навідували його в приватній школі і наполягали на тому, щоб він став юристом. Коли вони полишили цей світ, йому було боляче, але він не відчував того, що тепер.
Болю. Агонії. Нездатності повірити в те, що вона насправді померла. Що це не був якийсь її дурний жарт. Він чекав, що якоїсь миті вона підведеться, подивиться на нього своїми неземними очима, на які аж сльози навертатимуться від сміху, і оголосить: «Ну що, цього разу мені цілком і повністю вдалося обдурити тебе, солоденький! То що, по джин-тоніку і ходімо додому?»
Але як би довго Льюїс не чекав, цього не сталося. Вона просто відмовлялася перестати бути мертвою, от зараза. І тепер він стоїть тут під дощем і риється в кишенях у пошуках телефону і портсигара. Сигару подарувала йому вона – це була лімітована серія «Монтекрісто», і за нормальних умов він би викурив її з превеликим задоволенням.
Він би з насолодою
