каже він. – Напевне, вода недостатньо гаряча.
Він встає з крісла і витягає мішок з води. Я злажу зі стільця і дивлюся, як батько намагається розв’язати вузол на мішку. Кошенята все ще рухаються.
– Швидше, – кажу я. – Випускай.
Вузол не піддається, аж ось мішок розв’язаний. У батька почервоніли обличчя і шия. Він висипав чотирьох кошенят на підлогу, вони звиваються і лізуть одне на одного. Їхні маленькі ребра підіймаються і опускаються під мокрим темним хутром. Якби вони не нявчали, не можна було б зрозуміти, що це кошенята.
– Я знав, що ти їх випустиш, – кажу я. – Я знав, що ти не можеш їх убити.
Мій батько повертається до мене, бере в руку кошеня, замахується і розбиває його голову об край ванни. Звук трощіння черепа гучний і гострий, як від зламаної навпіл лінійки.
– Ти тупий слабкий малий вилупок, – каже він.
Він тримає забите кошеня за хвіст над ванною. Я хочу, щоб воно було живе, і все ще сподіваюся на це, але кров капає з його черепа і вух і воно не рухається. Я знаю, що, скоріше за все, воно мертве. Крові не так уже й багато, але достатньо, щоб натекти на дно ванни і пофарбувати поверхню води в рожевий. Крові меншає, потім вона зупиняється. Я не дивлюсь на батька і потім, без попередження, він піднімає з підлоги наступне мокре кошеня і б’є його головою об край ванни. Я ще не бачив, щоб його обличчя було настільки червоним. Коли він потягнувся за наступним кошеням, його рука тремтіла.
– Припини! – кажу я. – Будь ласка, припини.
Він дивиться вниз. Ті кошенята, що ще в мішку, вже не рухаються.
– Це природно, – каже він, його груди здіймаються і падають. – Ти повинен зрозуміти, що це природно.
Я дивлюсь на нього.
– Хіба тобі не сумно? – питаю я.
– Чому мені має бути сумно?
Він встає.
– Це лише те, що роблять фермери кожного дня протягом тижня, щоб роздобути їжу для твого столу.
Я обережно дивлюся на нього, і тут щось сталося. Я знаю – я впевнений – він бреше. Його обличчям пробігає блискавична самовдоволена посмішка, і потім він хмурніє. Також є щось фальшиве в тому, як він сказав: «Це лише те, що роблять фермери кожного дня протягом тижня, щоб роздобути їжу для твого столу» (такого він раніше ніколи не казав). Він бреше, що йому не сумно.
– Тобі справді не сумно?
Він витріщається на мене, я витріщаюся у відповідь, його карі очі стають чорними.
– Ні. Зовсім ні. Вони ще навіть не мають душі. А тобі саме час ставати більш жорстким.
– Але ти розтрощив їм голови. Це не змушує тебе почуватися винним перед ними?
– Ні, точно ні. Я казав тобі. У цьому немає нічого сумного. Вони лише волохаті опариші.
– Ти сміливий, – кажу я, і одразу після цього мене знудило.
Я блюю, без попередження, на підлогу у ванній, за кілька дюймів від голови кошеняти і за дюйм від ступні батька. З мене вийшло відро жовтої отрути. Він збрехав мені, і через це мене знудило. Він відійшов назад і покликав матір:
– Гелен,
