принизливе прислів’я: «Батогом обуха не переб’єш». Допит слідчого мав вигляд дружньої бесіди, наприкінці він невесело сказав:
– Доказів ніяких у нас немає. Усі факти – тільки твої слова. В їхній правдивості я особисто не сумніваюся. Але можливих свідків так настрахають, що ті з переляку свідчитимуть проти тебе… Шансів покарати його за законом майже немає.
Я не витримала й заплакала: убивцю моєї дитини за законом не можна покарати? Нехай же він буде проклятий, такий закон!
Хлопці пішли, а думки не давали мені спати, я згадувала все: найменші деталі, слова, що випадково виринали в розмовах, помічені, але не осмислені погляди, – і дійшла несподіваного висновку: в тому, що трапилось, я винувата теж. Я полюбила людину психічно хвору, психопата-садиста. Це в мене не вистачило елементарної інтуїції не їхати з ним ні на які пікніки, це я не відчула смертельної небезпеки та не врятувала своєї дитини… Запізніле страшне прозріння опалило вогнем: я віддала себе людині, яка мене ніколи не кохала, віддала сама, він мене не ґвалтував, ніяких обіцянок не давав, це я була сліпою, закоханою, безголовою і через це зазнала цієї наруги.
До суду справа не дійшла, сталося так, як і припускав слідчий: мої приятельки-однокурсниці «ніколи разом з Олексієм мене не бачили», про наші відносини від мене нічого ніколи не чули.
А що могли сказати мої рятівники? Що знайшли на дорозі скривавлену дівчину?
Саме ці дівчиська, що злякалися сказати правду, оточили мене стіною презирства, не соромлячись, при мені обговорювали ситуацію: бач, чого захотіла, злетіти високо, та пір’ячко обскубли! Не треба було до весілля в постіль стрибати, мусила думати про наслідки. Через власну брехню вони зненавиділи мене, я стала живим нагадуванням їхньої підлості.
Життя у гуртожитку стало нестерпним, кинути інститут і повернутися до тітки, у якої я жила після смерті батьків, я теж не могла. Та почала налагоджувати своє особисте життя й тихенько раділа, що звільнилася від мене, й двокімнатна квартира знову лише в її підпорядкуванні. Її почали дратувати мої навіть нечасті приїзди додому, вона жадала сімейного щастя. Я її розуміла й не засуджувала, борг стосовно покійного брата вона виконала на всі сто відсотків…
Незважаючи на пригнічений настрій, сили поступово до мене верталися. Часто до гуртожитку, як і до лікарні, приходили Андрій з Кирилом й приносили пакети з фруктами та іншою корисною й смачною їжею, а головне, – намагалися мене підбадьорити. Не знаю, якби тоді не вони… Ми і зараз підтримуємо дружні стосунки, я їм буду вдячна до кінця життя. І їхні дружини виявилися такими ж прекрасними людьми: без тіні ревнощів передавали домашні смаколики й глянсові часописи – розраду від важких думок. Побачивши, що у мене є захист, дівчата припинили цькування, але оточили зневажливою мовчанкою.
Йти в академвідпустку я не збиралася, тому, стиснувши зуби, готувалася до літньої сесії…
Мені залишалося скласти останній іспит, найважчий
