ж таки їхати?
– Все ж таки їхати! І сказати все, як є. До побачення, і щасливої дороги! – Я закінчила розмову й повернулася у фойє, у тепло, до затишного вогника.
Володимир Іванович сидів у кріслі майже біля самих ґрат, Анна стояла, спираючись на коминкову поличку, викладену старовинними кахлями, я такі бачила тільки в музеї: кожна плитка з особливим візерунком, орнаментом або сюжетним малюнком. Анна говорила повільно, не одразу підбираючи слова. Я сіла поруч і прислухалася. Немолода жінка згадувала про своє дитинство:
– Ми жили на околиці невеликого районного містечка. Перші дитячі враження пов’язані з ним. Брат кинув мене й утік з хлопчиськами, а я не знаю, де наш будинок: усі домики невеликі, двоповерхові, я йду та стримано плачу, вірніше, тихенько скиглю, мені навіть у голову не прийшло підійти до якої-небудь дорослої людини й попросити допомоги. Ноги несуть мене вперед, я опиняюся на пустирі. З одного боку тягнеться висока глуха стіна зі старої кам’яної кладки, а з іншого – за кілька кроків стежинки – неглибокий ярок, заповнений будівельним сміттям: цеглою, уламками дощок, пилом і брудом. Зграйка хлопців люто кидає шматки цегли й каміння у великого смугастого кота, що намагається сховатися серед сміття. Поруч стоїть мужик у брудній майці й парусинових штанях, у нього страшна жорстока пика, він командує цією розправою, грізно лає тих, що схибили, нахвалює тих, чий камінь потрапив у ціль і вирвав з грудей кота хрипи болю. Я зовсім маленька дівчинка, але розумію, що кіт приречений, бідну тварину вбивають найжорстокішим чином, напевно, задер чужу курку. Я нічим не можу йому допомогти, страх перед чужою злою волею паралізує мене, хлопчиська радісно гейкають і з ентузіазмом продовжують екзекуцію, мужик тріумфує перемогу над котом… Як я потрапила додому – не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки урок, отриманий так давно: жорстокість всесильна, а я, нещасна боягузка, навіть не спробувала врятувати бідолашну тварину: не зупинила, не закричала, не закрила собою, не побігла шукати когось сильнішого й добрішого за тих виродків. І за це боягузтво мене чекає розплата… Життя тендітне й несправедливе, усе живе дуже легко знищити…
Анна замовкла. Володимир Іванович приніс пляшку вина «Букет Молдавії» з трьома келишками. Ми почали смакувати вино, – ароматне, солодке, що пахло спогадами і тугою за літом.
– Чудове вино, із цим вином у мене пов’язано багато прекрасних спогадів, – проговорила Анна й простягла порожній келишок до нашого галантного кавалера. Нова порція заіскрилася за прозорим склом медовим відтінком, і в мене піднявся настрій, вино дійсно прийшлося мені до смаку. Анна продовжила:
– Це містичне почуття провини за чужий гріх і за моє боягузтво переслідувало мене дуже довго. Я росла в родині з безліччю «скелетів у шафах», у нас про деякі елементарні речі не прийнято було говорити. Я росла в стані внутрішнього дискомфорту, тепер я знаю, що це був синдром «недолюбленої дитини». Батьки обожнювали мого старшого брата і майже не помічали мене, навіть бабуся дивилась на мене як на заваду більше спілкуватися з онуком.
