обвела парубків переможним поглядом, а потім несподівано почервоніла і пирснула в кулачок, дивлячись на Орлова.
Її сміх у першу чергу вивів із заціпеніння Небабу. Степан ляснув себе по чолі і швидко став до дівчини боком.
– От йолоп… – прошепотів збентежено. – Гм… незручно вийшло. Не міг відразу зміркувати, що вона теж крізь морок бачить… – потім потер задумливо перенісся і теж усміхнувся. – А й нехай… Я ж не навмисно. Сподобається, значить, так тому і бути… І ніякий конфуз не зашкодить.
– Що ти там шепочеш? – отямився і Куниця. – Чи не заклинання від пристріту і привороту?
– Не звертай уваги… – відповів той, бочком підбираючись до черезсідельної суми і поспішно витрушуючи з неї запасні шаровари. – Займися краще вечерею. Я – купатися йду. Теж хочу бути чистим і гарним…
– Ну, для цього однієї води малувато… – розсміявся Василь, і Степан, що саме зібрався попередити опричника про деякі проблеми з одягом, сердито сплюнув і пішов до річки.
– Накажеш дичину запекти? – підійшла ближче до багаття Галлія.
– Е, ні! – опричник спритно відтер дівчину плечем вбік, не відмовляючи собі в задоволенні, ніби ненароком, потриматися за гнучкий стан. – Жінки вміють добре куховарити тільки біля печі. Борщ, вареники, галушки… А до дичини особливий підхід і вміння потрібні. Я сам…
Дівчина знову кинула крадькома погляд на пишні шаровари парубка і зніяковіло почервоніла.
Куниця встиг помітити її погляд, але, не побачивши в одязі Василя нічого непристойного, тільки знизав плечима.
– Тоді, якщо у тебе немає інших доручень, можна я сідло підправлю? – приголомшила Галлія Куницю несподіваним проханням.
– Сідло? А що з ним не так?
– Муляє…
– От же коні вередливі пішли… – пробурчав Степан, що відходив убік тільки для того, щоб змінити штани, створені чаклунством, на справжній одяг. – Одного пече, іншій – натирає… Чомусь мені, у свій час, нічого не заважало.
– Порівняв свою спину, на яку три мішки зерна покласти можна, і тендітні дівочі плечі, – встав на захист бусурманки Василь.
– А ти зумієш? – звично залишаючи без уваги їхню перепалку, запитав Галлію Куниця.
– Батько, коли без ноги залишився, шив сідла на весь аул. От я і підгледіла трохи, поки шаманці не продали.
– Ну, то глянь. Мені що… Зробиш гірше, самій терпіти…
– Гірше не зроблю… – впевнено відповіла дівчина, повертаючи сідло до світла. – Дивись сам, навколо майстер шов вів – тонкою, просмоленою дратвою. А ось тут… – показала пальчиком, – хтось похапцем суворою ниткою зметував. Можна сказати, що не шив, а так тільки стягнув міцніше, аби купи трималося. Чоловічому оку, незвичному до шиття, це не помітно, а будь-який шорник чи жінка враз би увагу звернули. Ой, так тут, не просто дірку латали – у підкладку щось зашито. Гм… Чи все-таки підкладка в грудку збилася?..
