сифом. Щодо прізвища батька майбутнього кардинала Кнус багато плутанини. Дослідник його біографії о. І. Хома вважав, що Іван Сліпий рано втратив батька і мати вдруге вийшла заміж за Олексія Коберницького, прийнявши подвійне прізвище Анна Сліпа-Коберницька. Це подвійне прізвище перейняв і старший її син Іван, бо син від другого шлюбу мав прізвище Георгій Коберницький [31, с. 51]. Невдовзі у Івана Сліпого-Коберницького померла й мати, і він був усиновлений своїм майбутнім тестем Романом Дичковським, який жив у Хмелівці й потім віддав за Івана свою дочку Анастасію. Звідси й третє прізвище – Дичковський.
Це була заможна родина, де шанувалась чесна й важка праця, бо, на відміну від решти земель Галичини, земля на Східному Поділлі особливо родюча й робота на ній забирала весь вільний час.
Майбутній кардинал згадував, що батько завжди щось будував: то дім, то стайні, то шопи, а окрім того, у вихідні займався громадською роботою. За своє працелюбство, любов до порядку на господарці, набожність і почуття справедливості та великий авторитет у селі Івана Коберницького селяни упродовж двадцяти років обирали сільським війтом. Уже в кардинальському чині Йосиф Сліпий згадував, що у свого батька навчився великої працездатності, бо навіть у неділю після Служби Божої переглядав свою пасіку, а малий хлопець біля нього вчився азів пасічництва [11]. Збереглася хата – велика, яку на Тернопільщині називають «чворак», тобто чотири кімнати. Щоб до такої доробитись селянам, потрібно було багато і важко працювати на землі. У своїх спогадах з дитинства Й. Сліпий писав, що «весною і літом йшла праця на полях серед гомінких співів і вигуків на воли і коні, а пізною осінню і зимою роздавалися монотонні, ритмічні удари терлиць і ціпів по стодолах. Привозили дерево з сусідніх лісів на будову хат, стоділ і хлівів, менше на опал, бо палили соломою» [26, с. 25]. Він зростав у атмосфері праці, пісні, молитви і різних історій та легенд, які розповідали дорослі довгими зимовими вечорами, коли пряли пряжу. «Молися, трудися, учися» – на цьому, проголошеному ще у середині ХІХ століття галицькими просвітителями життєвому кредо виростало не одне покоління.
У сім’ї, окрім Йосифа, було ще восьмеро дітей: четверо синів – найстарший Микола, Михайло, Роман, Володимир – та четверо доньок – Марія, Розалія, Францішка і наймолодша Євгенія. Іван Коберницький-Сліпий і Анастасія Дичковська приділяли велику увагу виховуванню християнської поведінки своїх дітей: не підпадати під лихі впливи, бути стриманими, ввічливими, злагодженими, поважати інших, особливо старших, а ще – формували у них культ праці. Цю традицію працелюбства, чесності, принциповості і високої сили Божого духу Йосиф Сліпий проніс через усе своє життя: і коли невтомно займався науковими дослідженнями, і коли розбудовував Львівську духовну семінарію та Львівську богословську академію, і коли зносив 18-річні поневіряння по тюрмах і на засланні, і коли розбудовував Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) у діаспорі.
Йосиф у дитинстві ріс хворобливою дитиною. Щоб дитина стала здоровою, мати вирішила піти з сином на прощу до Зарваниці, до Чудотворної ікони Матері Божої, вірячи, що Марія прийме цю жертву і поверне здоров’я синові. 24 кілометри Анастасія Дичковська несла малого сина на плечах і молилася. І дійсно, Йосиф одужав і виріс високим і статним хлопцем. Може, саме там, у чудотворному місці Зарваниці, на хлопчика Йосифа і зійшла Божа іскра, що запалила його на самовіддане служіння Богу і українському народові?
А може, тією великою любов’ю і жертовною працею на благо народу і церкви його наділила життєдайна земля Теребовлянщини? Бо, окрім Йосифа Сліпого, ця земля на південному сході Галичини подарувала світові й інші знакові постаті. У сусідньому селі Острівець народилися єпископ Торонто Йосиф Борецький, літературний та громадський діяч Роман Лубківський, брати Гжицькі (Володимир – член Спілки селянських письменників «Плуг» і багаторічний в’язень радянського тоталітарного режиму та Степан – основоположник ветеринарної біохімії в Україні, чиє ім’я носить Львівська ветеринарна академія). У селі Струсові пройшли дитячі роки відомого актора та режисера Йосифа Гірняка – керівника Асоціації українських акторів Німеччини та Українського театру в Америці, продюсера і диктора української студії радіо «Свобода». Село Романівка – батьківщина художників-візанти-ністів Михайла Бойчука (одного із засновників монументального мистецтва України ХХ століття, представника «розстріляного відродження»), а село Варваринці – відомого скульптора Михайла
Паращука (члена Союзу визволення України, голови дипломатичної місії УНР у Таллінні). Звертаючи увагу на могутній пласт культури, на якому виростав і формувався майбутній Патріарх Йосиф Сліпий, Р. Лубківський писав, що український патріотизм жителів цього краю бере свої витоки із «щоденної селянської праці, із подвижництва місцевих панотців, які були першими ентузіастами у справі заснування аматорських театральних і хорових гуртків, читалень і фестин, передплатниками українських видань, авторитетними просвітянськими діячами» [9, с. 14–15].
До дев’яти років Йосиф навчався у початковій школі села Заздрість. Очевидно, що школа була добротно побудована, бо її приміщення збереглось
