між виображеною (такою, яка уявно грає нам у вусі) мелодією та її вираженням за допомогою нот. Багато людей чудово виображують собі мелодію, але мало хто вміє записувати її нотами. Це справа важка, а нотні знаки мають із вираженими у них звуками чисто конвенціональний зв’язок. Людська ж мова не є системою конвенціональних знаків, а передусім вона є не тільки зовнішнім виразом мислення, а й його інструментом, за допомогою якого ми можемо мислити абстрактно; мислячи, ми мислимо словами, а отже, мовою.
Якщо ж під час вираження наших думок вголос або під час їх записування ми зіштовхуємося з початковим порядком, в якому нам насувалися наші думки, то так, власне, чинимо тому, що за такого узовнішнення наших думок за допомогою голосу чи письма відкриваємо в них певні неясності, яких ми не помічали, коли ці думки з’являлися в нашій свідомості перший раз.
Тоді справа не виглядає так, що нібито ми могли б спочатку мислити і тільки пізніше одягти наші думки в словесні шати, тобто нібито ми могли б мислити про якусь філософську проблему ясно, а потім, приступаючи до словесного вираження тих ясних думок, були б змушені через складність цієї проблеми задовольнятися їх неясним вираженням. Адже наша думка, особливо абстрактна, з’являється відразу у формі слова, в щонайтіснішому зв’язку з виразами мови. Якщо ж під час вираження наших думок вголос або під час їх записування ми зіштовхуємося з труднощами і сумнівами, якщо підбираємо слова, переставляємо початковий порядок, в якому нам насувалися наші думки, то чинимо так саме тому, що під час такого «узовнішнення» наших думок за допомогою голосу чи письма, ми відкриваємо в них певні неясності, яких не помітили, коли ці думки вперше розгорталися у нашій свідомості. Адже таке «узовнішнення» думок гальмує їх потік, розгортає їх перед нами ще раз у повільнішому темпі і в такий спосіб полегшує виявлення непомічених з першого разу недоліків.
Ймовірно, що деякі автори навіть тоді не спроможні помітити неясності своїх думок. Адже і сліпий від народження сам не усвідомлює того факту, що він не бачить, а коли інші описують йому те, чого він не бачить, він не може цього зрозуміти. Тому немає сумнівів у тому, що й неясно мислячі філософи ніколи не помітять неясності своїх думок, а отже, і неясності свого власного стилю.
Отже, якщо наведені міркування є слушними, то вони значною мірою звільняють нас від обов’язку ламати собі голову над тим, що саме автор-філософ має на увазі, пишучи неясним стилем. Розгадування його думок буде вартим прикладання зусиль тільки тоді, коли ми матимемо певність того, що він мислить ясно, а неясність стилю в такому разі є наслідком перекручення тексту або поспіху в його написанні. Якщо ж ми не маємо такої певності, тоді можна спокійно вважати, що автор, який не вміє ясно виражати свої думки, не вміє також ясно й мислити, а отже, його думки не заслуговують на те, щоб ми намагалися їх розгадати.
Символоманія
