style="font-size:15px;"> Востаннє ім’я Анни Ярославни зустрічається у документах 1075 року. Подальша її доля достатньо не вивчена. Згідно з даними деяких джерел, вона повернулася до Києва, де й закінчила свій шлях. Згідно з твердженням інших, померла у Франції і була похована у церкві Вільєрського абатства поблизу міста Етамп.
Якоб де Бі. Королева Анна Ярославна, бл. 1640 р.
ПОЯВА «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ»
Напевне, немає у наш час в Україні людини, яка б не чула про Нестора Літописця і його нетлінний твір. «Повість минулих літ» є найдавнішим серед літописів, що збереглися до наших днів. Поряд з такими пам’ятками давньоруської літератури, як «Слово о полку Ігоревім» і «Слово про закон і благодать», «Повість минулих літ» посідає настільки важливе місце у нашій історії, що його просто неможливо переоцінити.
Свою назву літопис отримав від вступного речення, яке промовляє до нас крізь віки:
«Ось повісті минулих літ, звідки пішла Руська земля…»
У науковому середовищі багато років тривають суперечки щодо обставин початку літописання у Київській Русі, а також про зміст перших літописних пам’яток. Навряд чи мають рацію твердження деяких дослідників радянської епохи про існування «Літопису Аскольда» чи «язичницького літописання», яке датують епохою княжіння Олега або Ігоря. Загалом такі пам’ятки прийнято вважати науковою містифікацією. Нині переважна більшість дослідників схиляється до думки, що літописання на Русі бере свій початок з кінця Х сторіччя. Ці давні статті були об’єднані у літописний збірник, який датують 1037—1039 роками, тобто часом княжіння Ярослава Мудрого. Далі з’явилися Новгородський звід 1050 року і два Київських – 1073 і 1095 року відповідно.
Нестор Літописець, автор «Повісті минулих літ» (скульптура М. Антокольського)
На відміну від попередніх документів, «Повість минулих літ» є беззаперечним доказом літописання на Русі, позаяк існує фізично, а не на рівні історичних реконструкцій, згадок і домислів. Літопис пережив три редакції. Перша належить перу Нестора і побачила світ у головному центрі літописання Русі, тобто у Печерському монастирі Києва. Датою її виходу вважають 1113 рік. Втім, слід зауважити, що твір Нестора теж не дійшов до нас у первісному вигляді. Він пережив дві редакції, які були зроблені за наказом князя Володимира Мономаха у 1116 і 1118 роках. Це відбулося не у Печерському монастирі, з яким у князя склалися далеко не кращі стосунки, а у Видубицькому, що його було засновано неподалік від Києва батьком Володимира Мономаха – великим князем Всеволодом Ярославичем. Редактором виступив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. Однак, спираючись на той факт, що різниця між виходом оригіналу твору і редакціями складає усього кілька років, можемо припустити, що правки князя не мали великого впливу на зміст твору з точки зору історичної науки.
Особливо цінним є те, що Нестор на сторінках свого літопису
