Алексі.
– Краще поквапся, а то твій старий тебе випередить.
Алексі засунув її назад в гардероб і замкнув двері. Хтось вже встиг там прибрати.
– Одягни щось сухе з вішака.
– Це ж чоловічі речі.
– У темряві ніхто не розрізнить.
– Так і мій тато казав. Якщо я одягатимусь, як хлопець, то типи на зразок твого батька мене не облапуватимуть.
Алексі гримнув дверима.
– А твій дурний батько замість того щоб тебе захищати, розніс собі голову.
– Не залишай мене.
Тиша.
Навпомацки Рейвен знайшла у темряві штани і светр та одягла їх.
Скільки часу минуло? Спогад – як спалах. Постріл. Вона перебуває поза своїм тілом. Дивиться. На себе. На кров, що крапає з батькового чола. Його кров’ю Алексі виводить на стіні: «Сімнадцяте листопада».
– Що таке «Сімнадцяте листопада»? – спитала Рейвен.
– Дізнаєшся, коли я зможу тобі довіряти.
– Ти вже можеш мені довіряти.
Ще один день? Ще одна ніч? Рейвен закалатала у двері.
– Я хочу їсти!
Глухо.
Вона робить позначки днів. А менші відрізки? Година? Дві? Двері відчинилися, і хтось тицьнув їй у руки тарілку. Рейвен занурила у неї палець.
– Холодна мусака7? Я її й теплою терпіти не можу. Я не їстиму цього лайна.
Алексі тицьнув тарілку їй під ніс, розмащуючи масну страву по обличчі.
– Як собі хочеш, але наступних кілька днів більше нічого не отримаєш.
Він грюкнув дверима і знову їх замкнув.
Тихо проклинаючи Алексі, вона все-таки взялася згрібати мусаку з обличчя у рот. Змусила себе ковтати. Принаймні вона не помре з голоду. Довгенько ж її тут тримають. Але ж він – чоловік і захоче подивитися на неї голою, коли буде готовий переспати.
Рейвен має жити, доки не змусить його захотіти її, як ті чоловіки з «Лісістрати». Вона зможе зіграти цю роль. На неї чекають овації стоячи.
Тут Рейвен почула високий голос:
…сестричко, зваблюй його швидше. або знайди спосіб убити себе…
РОЗДІЛ 6
Нью-Йорк
Дуґан попросив таксиста не відразу їхати до центру імені Джейкоба К. Джавіца, де розташовані офіси федеральних служб.
– Проїдьте повз місце, де колись стояли вежі-близнюки.
– З такими заторами? Ми місяць їхатимемо.
– Заробиш хороші чайові. Я хочу побачити це місце.
За двадцять п’ять хвилин таксі під’їхало до зони реконструкції, яку колись називали Всесвітнім торговим центром.
Дуґан запхав руку в портфель, намацав целофановий пакет, а в ньому – бейсбольний м’яч. Провів пальцями по швах, стиснув.
– Усе, досить.
Водій обернувся до нього.
– Ви змусили мене пробиватися через усю цю купу машин, щоб кілька секунд подивитися?
– Саме
Традиційна страва з баклажанів на Балканах і Близькому Сході.
