Але він був старий, хоч і неушкоджений. І хоча це явно був меч, форма в нього була дивна. Принаймні вона б не видалася знайомою жодній людині в цьому містечку. Наче якийсь алхімік перегнав десяток мечів, а коли тигель охолонув, на дні лежав цей предмет – меч у чистому вигляді. Він був тонкий і граційний. Він був смертоносний, як гострий камінь під бистрою водою.
Коут якусь мить потримав його. Його рука не затремтіла.
Далі він поклав меч на підставку. На тлі темного дерева роа його сіро-білий метал засяяв. Його руків’я було видно, але воно було таке темне, що майже губилося на тлі дерева. Слово під ним, чорне на чорному тлі, неначе дорікало: «Примха».
Коут зліз, і якусь мить вони з Бастом стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору.
Тишу порушив Баст.
– Це дійсно справляє чимале враження, – промовив він, неначе шкодуючи, що це так. – Але… – Він поступово затих, намагаючись дібрати влучні слова. Здригнувся.
Коут із дивною бадьорістю поплескав його по спині.
– Не мороч собі голову, не турбуйся про мене. – Тепер він видавався жвавішим, неначе активність надала йому сил. – Мені подобається, – сказав він з раптовою певністю та повісив чорні піхви на один із кілків підставки.
Далі треба було зробити ще дещо. Начистити пляшки та поставити їх назад. Приготувати обід. Прибрати після обіду. Якийсь час довкола панувала приємна жвава безтурботність. За роботою парочка обговорювала всякі дрібниці. І хоча вони чимало рухалися, було очевидно, що їм не хотілося закінчувати ту справу, яку вони невдовзі мали закінчити, неначе їх обох жахала мить, коли робота скінчиться і в залі знову запанує тиша.
Потім сталося дещо дивне. Двері відчинились, і в «Путь-камінь» лагідною хвилею влився гамір. Розмовляючи та кидаючи вузлики з пожитками, усередину ввірвалися люди. Вони обирали столики та кидали кожухи на спинки стільців. Один чолов’яга, який був у важкій кольчузі, зняв меч і приставив його до стіни. У двох-трьох при поясах були ножі. Четверо чи п’ятеро стали вимагати випивки.
Коут і Баст поспостерігали якусь мить, а тоді спокійно взялися за роботу. Коут усміхнувся й заходився розливати випивку. Баст кинувся надвір – подивитися, чи нема там коней, яких треба поставити в стійло.
За десять хвилин шинок повністю переродився. На шинквасі задзвеніли монети. На тарелях розклали сир і фрукти, а на кухні тихенько кипів великий мідний казан. Чоловіки пересували столи та стільці так, як було зручніше їхній компанії душ із десяти.
Коут визначив, хто вони такі, щойно вони зайшли. Двоє чоловіків і двоє жінок, фургонники, згрубілі за багато років надворі та усміхнені, бо раді провести ніч не на вітрі. Троє охоронців із жорстокими очима, від яких відгонило залізом. Мідник зі здоровезним пузом, який показував у легкій усмішці останні свої зуби. Двоє молодиків, один із пісочним волоссям, один чорнявий, гарно вдягнені та з гарною мовою – мандрівники, яким вистачило тями пристати до більшої групи, щоб мати захист у дорозі.
Влаштовувалися всі годину чи дві. Був завзятий торг
