тим як відчинити двері, він іще трохи постояв, спершись плечем об одвірок, і оглянув кімнату поглядом, що вже не стосувався нікого конкретного. Відразу після його виходу К. сказав помічникам:
– Я принесу з кімнати свої нотатки, і ми обговоримо план роботи.
Вони хотіли супроводжувати його, але К. їх зупинив:
– Залиштеся!
Попри це вони таки збиралися піти за ним, і К. змушений був повторити свій наказ суворіше. У коридорі Варнави уже не було, хоча він щойно вийшов. Перед будинком випав свіжий сніг, але і там К. не побачив хлопця. Він покликав:
– Варнаво!
Відповіді не було. Можливо, він ще десь у заїзді? Напевно, так воно і є. К. ще раз з усієї сили прокричав ім’я. Звук прогуркотів у темряву. І здалеку ледь чутно пролунала відповідь. Отже, Варнава був уже аж так далеко. К. прокричав йому у відповідь і вирушив назустріч; там, де вони побачили одне одного, заїзду вже не було видно.
– Варнаво, – сказав К. і не зміг стримати тремтіння в голосі. – Я хотів тобі ще щось сказати. Я подумав, що мені буде досить незручно залежати від твоїх принагідних візитів, якщо я потребуватиму чогось із Замку. Якби, наприклад, зараз я тебе вже не наздогнав, – ти просто літаєш, я думав, що ти ще не вийшов, – хто знає, скільки мені б довелося чекати на твій наступний прихід.
– Ти можеш попросити керівництво, – сказав Варнава, – щоб я приходив у призначені тобою години.
– Цього теж недостатньо, – сказав К. – Можливо, мені цілий рік не буде що передати, а через чверть години після твого відходу трапиться невідкладна справа.
– То що, мені переказати керівництву, щоб між вами налагодили інший зв’язок, не через мене?
– Ні, ні, – сказав К. – Я згадав про це між іншим, цього разу я тебе, на щастя, наздогнав.
– Може, нам слід повернутися назад до заїзду, щоб ти міг дати мені нове доручення?
І він зробив крок у напрямку до заїзду.
– Варнаво, – сказав К. – У цьому немає потреби, я пройдуся трохи з тобою.
– Чому ти не хочеш іти до шинку? – запитав Варнава.
– Мене дратують люди всередині, – відповів К. – Ти ж сам бачив, які настирливі ці селяни.
– Але ж ми можемо піти до твоєї кімнати, – запропонував Варнава.
– Це кімната служниць, – заперечив К. – Там брудно і душно; щоб не залишатися в ній, я вирішив пройтися трохи з тобою, – додав К., щоб остаточно перемогти свої вагання. – Візьми мене під руку, ти йдеш упевненіше, ніж я.
І К. вчепився в його лікоть. Було зовсім темно, обличчя свого супутника К. взагалі не бачив, а постать виднілася дуже нечітко, його руку він знайшов навпомацки. Варна-ва не заперечував, і вони пішли геть від заїзду. К. відчував, що як би не намагався, не може йти так само швидко, як Варнава, і затримує його. За інших обставин через цю дрібницю вже все було б утрачено, особливо в провулках, схожих на той, що в ньому К. застряг у снігу сьогодні вранці, тепер у нього був Варнава, який міг витягти
