ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.
– Це не має значення, – незворушно повторив чоловік. – Тут ніхто не їздить.
Тоді обоє замовкли. Але чоловік напевно ще обмірковував щось, бо не зачиняв вікна, з якого виповзала пара.
– Погана дорога, – підказав йому К.
Але той тільки буркнув:
– Саме так.
Та за якусь мить додав:
– Якщо хочете, я відвезу вас на своїх санчатах.
– Зробіть це, будь ласка, – радісно погодився К. – Скільки це коштуватиме?
– Ніскільки, – відповів чоловік.
К. дуже здивувався.
– Ви ж землемір, – пояснив чоловік, – і належите до Замку. Куди б ви хотіли їхати?
– До Замку, – швидко відповів К.
– Тоді я не поїду, – сказав чоловік.
– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловіка.
– Можливо, – сказав той незворушно.
– Тоді відвезіть мене до заїзду, – попросив К.
– Добре, – погодився чоловік. – Зараз витягну сани.
Усе це справляло враження не так підкресленої ввічливості, як егоїстичного, наполегливого, зляканого, майже педантичного прагнення позбутися К. із вулиці перед своїм будинком.
Відчинилися ворота, і охляла конячка вивезла невеликі сани для легких вантажів, пласкі, зовсім без сидіння; слідом, накульгуючи, з’явився зігнутий, кволий, застуджений чоловік із червоним, запухлим, виснаженим і худорлявим обличчям, яке, закутане у вовняну хустину, виглядало ще меншим. Чоловік виглядав на геть хворого і вийшов надвір, мабуть, лише з метою відвезти геть непроханого гостя. На відповідне зауваження К. він лише махнув рукою. Від нього К. довідався тільки те, що він візник на ім’я Ґерштекер, а такі незручні сани взяв тому, що вони стояли найближче, а витягування якихось кращих забрало б надто багато часу.
– Сідайте, – сказав він і показав нагайкою на місце ззаду на санях.
– Я сяду біля вас, – сказав К.
– Я піду пішки, – сказав Ґерштекер.
– Чому? – запитав К.
– Я піду пішки, – повторив Ґерштекер і закашлявся так сильно, що аж захитався і змушений був міцно вперти-ся ногами в сніг, а руками триматися за сани. К. мовчки сів на сани, кашель потроху заспокоївся, і вони поїхали.
Замок нагорі, до якого К. сьогодні мав намір потрапити, чомусь раптом почав здаватися дивовижно темним і знову віддалявся. І тут ніби на знак того, що це прощання лише тимчасове, радісно та окрилено зазвучав дзвін і примусив серце битися швидше принаймні на коротку мить, так, ніби йому загрожувало здійснення того, до чого воно несвідомо прагнуло, бо дзвін цей був і тужливим. Але незабаром великий дзвін затих, його заступив менший, слабший і монотонніший звук, можливо, цей другий дзвін також був нагорі, а може, – в Селі. Цей звук більше пасував до повільного просування в товаристві понурого, але невблаганного візника.
– Послухай! – раптом вигукнув К., коли вони були
