повоював його добре, силу бранців християнських з неволі звільнив і з добичею великою з Чорного моря повернувся, за що велику прихильність та ласку мав у запорожців та у поляків»36.
Як відомо, похід Сагайдачного на Кафу відбувся в 1616 р. Говорячи про цей похід, Грабянка спеціально акцентує увагу на тому, що козацький гетьман звільнив велику кількість християнських невільників і повернувся з великою здобиччю. Думка, що Сагайдачний визволяв християнських бранців під час своїх походів на турків, зокрема на Кафу, була досить поширеною. Вона, як уже говорилося, зустрічалася у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…» Касіяна Саковича. Повторює її також Грабянка. Далі ця думка неодноразово транслювалася як в українській історичній літературі, так і художній.
Далі Грабянка пише про битву під Цецорою: «А вже року 1608, за панування Жигмонта, короля польського, не закликавши навіть на підмогу війська запорізького, він (тобто Сагайдачний. – П. К.) зібрав на Україні козаків і рушив, як і гетьман коронний Жолкевський, на Цоцору з ляхами та з козаками»37.
Тут маємо низку історичних невідповідностей. Битва під Цецорою відбулася не в 1608-му, а в 1620 році. Сагайдачний же участі в цій битві не брав. Тобто Грабянка приписує цьому козацькому ватажку вчинки, які він не робив.
Натомість літописець мовчить про похід Сагайдачного на Московію. Чи він про це не знав? Чи спеціально замовчував? Нам видається, радше, друге. Грабянка, попри те, що стояв на позиціях українського автономізму, все ж змушений був демонструвати лояльність до влади російського царя. Тому, напевно, свідомо проігнорував факт походу Сагайдачного на Московські землі. Таке ігнорування цієї події стане характерним для козацької літератури.
Грабянка звертає увагу на Хотинську битву й участь у ній Сагайдачного. Він пише: «…року 1621, після перемоги на Цоцорі, Осман, цар турецький, з величезною силою прямує на землю польську. Зачувши про те, Жигмонт, король польський, вирядив сина свого Владислава на чолі польського війська супроти турок; а оскільки турок було набагато більше аніж поляків, то польське військо трималося подалі від турецького»38. Загалом описуючи цю подію, Грабянка дотримується роялізму, з повагою говорить про польського короля Сигізмунда ІІІ Вазу, а також королевича Владислава. Вказує, що король звернувся до запорізьких козаків за допомогою: «…Жигмонт відрядив гінця до козаків за пороги і, пообіцявши волю та серебро, просив їх допомоги»39. Натомість Сагайдачний подається як вірний польському королю. Він поспішає йому на допомогу і разом з очолюваним ним Військом Запорозьким відіграє важливу роль у Хотинській битві: «Петро Сагайдачний, скаравши гетьмана Бородавку, за п’янство і сповільнений рух на поміч королевичу, вдруге перебрав собі гетьманську булаву, зібрав шість тисяч козаків реєстрових та запорізьких і чимдуж поспішив під Хотин на підмогу Владиславу, оружно пробившися через велику турецьку силу,
Там само. – С. 28—29..
Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – С. 29.
Там само.
Там само. – С. 29—30.
