href="#b00000590.jpg"/>Михайло Грушевський
Грушевський вважав (і не безпідставно), що Сагайдачний репрезентував верхи козацтва – людей «старших» і «статочніших». Йому доводилося протистояти «свавільникам», власне козацьким низам, які позбавляли його гетьманства й ставили на чолі запорожців своїх представників86. Історик звертав увагу на те, що Сагайдачний як представник «старших» ішов на порозуміння з владою Речі Посполитої. І це не додавало йому популярності серед козацьких верств: «…в широких масах козаччини й народу його компромісна політика, її мета і результати не могли бути оцінені відповідно, і популярним в них Сагайдачний не був ніколи, незважаючи на те, що козаччина багато завдячувала йому в своїм зміцненню й зрості свого престіжу»87.
Історик писав про морські походи Сагайдачного, взяття ним Кафи в 1616 р., про похід козацького гетьмана на землі Московії в 1618 р. Але основну увагу звертав на питання відновлення православної ієрархії в 1620—1621 рр., участі в цих процесах Сагайдачного, а також на Хотинську битву 1621 р. Саме ці дві події, на його думку, найбільше послужили героїзації гетьмана. Тоді, мовляв, похвальні гімни про нього записали у «двох ворожих тодішніх сторон – православної Руси і католицько-шляхетської Польщі»88.
Зокрема, Грушевський писав: «І ведені залізною рукою Сагайдачного, козаки… зробили з історії Хотинської кампанії історію незрівнянних подвигів відваги і самовідречення на користь і честь держави-мачохи, що наповнила подивом і признанням очевидців – поляків, а нас, потомків сих героїв, наповнюють мішаним почуттям гордости, жалю і стиду за сі рабські геройства на користь ворога-пана, непримиренно-ворожого режиму, кожда прислуга якому кінець кінцем, як виявляло ся, була злочином перед власними національними інтересами»89.
Доволі детально в «Історії України-Руси» Грушевський розповідає про Хотинську битву 1621 р., говорить про її значення для долі українських і польських земель. При цьому історик тут солідаризується не зі своїм учителем Антоновичем, а з Кулішем.
Справді, можна погодитися з Грушевським, що козаки послужили державі, яка для них була «мачухою», «нерідною». Однак тут фактично маємо перенесення уявлень доби націоналізму на ранньомодерні часи, коли новочасні нації лише починали зароджуватися. Річ Посполита початку XVII ст. була імперською багатоетнічною державою, в якій, щоправда, домінував польський елемент – зокрема, в плані культурному90. Для шляхти та й загалом інших верств населення цієї держави більше важили не етнічні, а станові, релігійні, політичні чинники. Правда, в межах Речі Посполитої в ранньомодерні часи йшов процес формування кількох новочасних національних спільнот – польської, української, білоруської, литовської, почасти німецької. Це був непростий процес – зі своїми «припливами» й «відливами» Тому, певно, не варто так категорично стверджувати, як це робить Грушевський, що служіння
Там само. – С. 372.
Там само. – С. 371.
Там само. – С. 472.
Про це див.:
