з яким відслужив не на одній війні. Він також був не проти у добрій компанії поміркувати про сиву старовину й терпіти не міг прихильників Длугоша. Лише зачувши про сарматське походженя шляхти, Манойлович червонів і починав суперечку. В основу шляхетського стану він ставив хазар, про яких знав все, що можна було вичитати у візантійських хроніках та бревіаріях. Свого часу він полонив знатного татарського мурзу й виміняв на нього дорогоцінну шаблю, якою нібито володів сам хазарський каган. Ця реліквія висіла у сотниковій світлиці, виблискуючи дамаською сталлю та величезним смарагдом, вмонтованим у руків’я.
Найпочесніших із гостей Манойлович садив на красне місце під шаблею. Якщо у Корсуні про когось казали, що той «впав під лезом», то мова, радше за все, йшла не про воїна, зарубаного у битві. Так звикли казати про заїжджих шляхтичів, що необачно вступили у питне змагання з господарем хазарської зброї і були переможеними міцними настоянками, тужливими піснями та сотниковим красномовством.
Священик з Михайлівської церкви, спрямовуючи Немирича до гостинного череваня, жодном словом не згадав про ритуали його хлібосольства, а інших речників сенаторові не трапилося. Тому він сів під шаблею і velis nolis втягнувся у нескінченну вервечку здравиць та цитувань візантійської премудрості. Настоянка, що її цього разу обрав Манойлович для підтримки розмови, називалася у німцях «чорною удовою», в угорських краях «зміїною жовчю» а в землях Речі Посполитої «a limine»60. Остання з назв свідчила, що настоянка мала підступну властивість дуже швидко відправляти дегустатора спочатку до царства міркувальної непевності, а відтак – до Морфеєвих обіймів.
Компанію сотникові і Немиричу склали Янош Леваї та родич Манойловича, ключар Воскресенського монастиря Трифон, славний тим, що йому двічі, або й тричі вдалося перепити сотника.
Як годиться, до світлиці запросили перебендю. Дідуган у розшитій півнями свитці заспівав про козацьку недолю:
Ой козак чумакує, козак бурлакує,
Пропив сірі воли та чорні корови,
Нігде дома не ночує…
Послухавши пісню, звеліли піднести перебенді чарку та, по молитві, приступили до застільного ритуалу.
Після здравиць на честь короля, королеви та коронного гетьмана, коли вже більш як півпінти «зміїної жовчі» опинилося в сенаторському шлунку, сотник розправив плечі, спрямував висвітлений погляд просто в очі Немиричу й запитав, що той думає про сарматів.
Сенатор дипломатично відповів, що не дуже впевнено почувався би в бесіді, яка б оберталася навколо племен настільки давніх, що від них не дійшло до теперішньої доби ані власних письмових свідчень, ані списків царів і династій.
Вислухавши таку відповідь, сотник замислився, а Трифон непевно похитав головою. Відтак монастирський ключар виголосив здравицю за достойних князів Церкви, всечесних отців та всіх обітників і постників у підсонні.
Всі випили, після чого Манойлович запитав у Трифона,
