атованому кінцем 1876 року, п’ятирічна дівчинка признається: «Мене перезвали на Лесю». Згодом її сестра Ольга Косач-Кривинюк пояснить: «.Лесю до 5-ти років звали Лосею, а тоді вона перейменувалася на Лесю, бо їй не подобалося ім’я Лося»2.
Донедавна в Лесі був лише один братик Михайло (Міша, Михась), старший за неї на півтора року, з яким вона була нерозлучною і в навчанні, і в розвагах, – жартома їх удома називали спільним ім’ям – Мишолосіє. Та з’явилася у Мишолосія сестричка Ліля (Ольга), і вже їх у батьків – Ольги Драгоманової (Олени Пчілки) і Петра Косача – стало троє, знову таких дружніх в іграх, дитячих забавах, у читанні книг.
Леся у дев’ятирічному віці напише першого відомого нам вірша «Надія». Була вражена арештом улюбленої тітки Єлі – сестри її батька Олени Антонівни, яка навчалася на медичних курсах у Петербурзі. У зв’язку з замахом на петербурзького шефа жандармів Дрентельна багато свободолюбивих молодих людей було репресовано. Молоденьку Олену Косач заслали спочатку в Оленецьку губернію, а через два роки, коли сталося вбивство царя Олександра II, дорога тітки Єлі на засланні пролягла в глибокий Сибір. Лише згодом, через кілька місяців, Леся дізналася про те, що вона довго-довго не бачитиме своєї дорогої тітки, яка навчила її плести вінки, вишивати за народними узорами.
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро , —
Там жити чи вмерти, мені все одно.
Цей монолог ліричної героїні відтворює настрої знаної ще з найменшого малечку «тьоті Єлі», душевні переживання якої з драматичним хистом передала маленька Леся.
Леся Українка. Весною 1885 року батько Лесі привіз у придбану три роки тому садибу в селі Колодяжному на Волині свого родича – молодшого брата дружини Олександра Драгоманова. Він передав від Михайла Павлика кілька примірників львівського журналу «Зоря», в якому поряд із віршами Олени Пчілки вперше були надруковані поезії її доньки Лесі – «Конвалія» і «Сафо». Юна поетеса вперше також побачила надрукований свій літературний псевдонім: Леся Українка. Олександр Драгоманов показав ще один сподіваний дарунок – «Вечерниці. Оповідання Миколи Гоголя. Переклад Михайла Обачного й Лесі Українки». Цей творчий тандем брата і сестри – Михайла і Лесі – особливо порадував родину Косачів, яка три роки тому поповнилася ще однією донькою Оксаною, а рік тому – сином Миколою. Наймолодша сестра Ізидора (Дора) з’явиться на світ у 1888 році.
Леся рано пізнала таїну образного слова, відчула магію творчого осяяння, чому сприяла рідна мова, народна пісня, звичаї, обряди, спілкування із волинськими селянами та 'їхніми дітьми. Змалечку діти Косачів гралися із селянами-однолітками, бо мати Ольга Петрівна Драгоманова цілеспрямовано вводила дітей в атмосферу української народної стихії, спілкування, гри, співу.
Високий патріотичний дух української інтелігентної родини Драгоманових огорнув Лесю, яка народилася 25 лютого 1871 року в Звягелі (нині Новоград-Волинський), бо саме рішуча в обстоюванні національних ідеалів, вольова, енергійна і безкомпромісна Ольга Косач-Драгоманова взяла на себе духовне виховання дітей, прищеплюючи їм передусім любов до української мови, національної культури і водночас долучаючи їх до світової літератури. По суті, під її крилом формується національна аристократія. Суворо, відповідально, нерідко з холодним серцем і прагматичним розумом береться Олена Пчілка за домашнє виховання дітей. «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки – і з певностю можу сказать, що мені се удалося[.] – згадувала Олена Пчілка в листі до О.Огоновського в лютому 1892 р. – Власне, я […] завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалу пізнавали її якнайбільше. Життя зі мною та посеред волинського люду сприяло тому».
Про відвідування школи мова не йшла. Треба було відгородити дітей від російської шкільної офіційщини та контактів із привілейованими, як правило, русифікованими дітьми. Ольга Петрівна прагне культивувати в сім’ї українську мову (хоча батько Петро Антонович спілкувався переважно російською), навчати дітей іноземних мов. Особлива увага – засвоєнню світової літературної класики і спілкуванню з дітьми селян, аби її діти мали змогу вживатися в побутову атмосферу українського життя. Тому обов’язкові виїзди в села – Жаборицю, коли жили в Звя-гелі, Чекни, коли батьки переїхали до Луцька. Особливо зважала мати на те, щоб діти перебували в селі під час календарно-обрядових свят – на Трійцю, Івана Купала, на Великдень і Різдво. Й сама не витрачала марно час – записувала народні пісні й казки, звичаї, обряди, перемальовувала рідкісні узори волинської вишивки. Підготувала альбом українських орнаментів, який з’явився друком у 1876 році, а згодом було ще п’ять видань альбому. Коли родина Косачів проводила літо у селі Жабориці неподалік від Звягеля, Ольга Петрівна розповіла маленькій Лесі про мавку. Цей образ зачарує Лесю на весь вік, вона буде довго виношувати його в уяві й пам’яті, щоб згодом втілити
Косач-Кривинюк О. З дитячих літ Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. – К.: Дніпро, 1971. – С. 42.
