загули. Пролунали голоси:
– Так, так, це схоже на правду! Не кине він здобичі!
Володимир Глібович ледь помітно кивнув головою.
– Будемо вважати, що цього разу лихо обминуло Переяслав. Але не обминуло Переяславської України. І я не можу змиритися з тим, що Кончак ось уже в котрий раз плюндрує наші міста й села, вбиває людей, тягне їх у полон, грабує наші багатства… Треба відомстити кривавому ханові! Щоб на власній шкурі відчув нашу біду, щоб його плем’я зазнало такого ж горя, якого завдав він нашому людові!.. Ось мій наказ: військо не розпускати! Я пошлю листа князеві київському Рюрику, а також Святославові, щоб дали допомогу і дозволили вдарити на ворога! Поки половці, як ті полози, перетравлюватимуть здобич, ми зберемо сили і нападемо на них несподівано… Чи всі бояри і великі мужі так думають?
– Усі! – твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький11 Шварн.
– Тоді йдіть – готуйте військо до походу, а я тут ще побесідую з нашими гостями з Дмитрова…
Коли бояри вийшли, князь сказав:
– Самуїле, ти не раз постачав моє місто і всю землю сіллю, дніпровським янтарем, прикрасами із срібла та золота, сукном, парчею та хиновським шовком. Ризикуючи життям, ти обдурив Кончака і витрутив його з Переяславської землі. Ти, нарешті, сьогодні привіз нам дуже важливу і радісну звістку: Кончак пішов за межі Переяславщини… А тепер послужи мені ще раз, Самуїле!
– Кажи, княже. Я зі своїм молодим другом Жданом готовий служити тобі вірою і правдою. Що ми маємо зробити?
– Ти вже чув, що я хочу відомстити Кончакові за напади і за знесення Посулля. Та одного бажання замало. Щоб похід завершився успішно, треба схилити до нього не тільки князя Рюрика, а й князя Святослава, Ярослава Чернігівського, Ігоря Сіверського та його братію…
– Як же це зробити?
– Ти повертаєшся в Київ?
– Так. Через Глібів.
– От і гаразд – одвезеш мої листи до князя Рюрика та Святослава… А вони вже знатимуть, як підняти наших князів.
– Ми зробимо це, княже.
– Але це діло спішне…
– Ми виїдемо завтра вранці і гнатимемо щодуху.
Завірюха почалася опівдні. Спочатку подув сильний вітер, повалив густий лапатий сніг, що заліплював обличчя й очі, забивався в рукава й за пазуху, застилав непроглядною пеленою і небо, і весь білий світ. Їхали поволі.
Ні Самуїл, ні Ждан не відчули в серці тривоги. Хіба їм уперше зустрічати хурделицю у степу чи в лісі? Коні якимось лише їм притаманним чуттям знаходили під копитами тверду наїжджену дорогу.
Та згодом завихріло так, що не стало видно кінських голів. Здавалося, всі сили природи – земні й небесні – ополчилися проти них, перетнули шлях. Що робити? Їхати вперед? А якщо зіб’ються з дороги?.. Зупинитися в якійсь балці і переждати негоду? Та хто знає, скільки вона триватиме – день, два?..
Коні важко брьохалися по глибокому снігу. Вітер завивав, шаленів, бив у груди, продимав наскрізь кожуха, сік в обличчя, мов приском, і, регочучи, мчав понад мертвою пустелею
Тисяцький – начальник «тисячі», боярин, якому належала влада в місті.
