перед натиском світу, а звідси – посилення цього натиску і знову-таки посилення страху, твоя ж мужність означає наступ, звідси – ослаблення натиску і зростання мужності – ущасливити мене можуть тільки тихі листи; я б так і сидів біля їхніх ніг, щасливий без міри, це як дощ на розпечену голову. Але коли приходять ті, інші листи – нехай навіть вони, по суті, приносять більше щастя, ніж перші (тільки я через слабкість свою лише багато днів по тому усвідомлюю це щастя), – ці листи, що починаються вигуками (а я ж так далеко!) і закінчуються вже не знаю якими жахами, – тоді, Мілено, я справді починаю тремтіти, ніби чуючи звуки великого дзвону, я не можу це читати і все ж, звичайно, читаю, як п’є воду змучений спрагою звір, а страх невпинно росте, що робити, я шукаю, під який стіл або шафу заповзти, забиваюсь у куток і молюся, весь тремчу і, не тямлячи себе, молюся, щоб ти, бурею увірвавшись до мене з цим листом, знову полетіла через розкрите вікно, бо ж не можу я тримати в кімнаті бурю; мені думається, в таких листах у тебе блискуча голова Медузи, змії жаху звиваються навколо неї – а навколо моєї, зрозуміло, ще дикіші в’ються змії страху.
Твій лист від середи та четверга. Але дитинко, дитинко (власне, це я так вимовляю «Медуза»). Ти сприймаєш серйозно всі мої дурні жарти (щодо «zid» і «nechápu» і «ненавидіти»), але ж я просто хотів трохи тебе цим посмішити, через страх ми розуміємо одне одного неправильно, тільки, будь ласка, не змушуй мене писати чеською, тут і тіні докору не було, скоріше я б міг закинути тобі, що ти занадто доброї думки про євреїв, які тобі знайомі (зокрема про мене), – є й інші! – часом мені хочеться їх усіх (зокрема і себе самого) саме як євреїв заштовхати в шухляду комода, почекати трохи, потім трішки висунути шухляду і подивитися, чи встигли вони всі задихнутися чи ні, і якщо ні, знову засунути шухляду і ось так продовжувати до кінця…
Те, що я сказав про твою «промову», було, до речі, серйозно (знову і знову прокрадається в лист це «всерйоз». Напевно, я поводжуся з ним – не можу замислюватися про це – вкрай негарно, але маю майже таке ж сильне відчуття, що пов’язаний з ним тепер, і зв’язок цей дедалі міцніший і міцніший, так і хочеться сказати: не на життя, а на смерть. Якщо б я міг з ним поговорити! Але я боюся його, він набагато мене перевершує. Знаєш, Мілено, коли ти пішла до нього, ти зробила великий крок униз із твого рівня, але якщо ти прийдеш до мене, то стрибнеш у прірву. Ти знаєш це? Ні, в тому листі була не моя «висота», а твоя) – я говорив про «промову», ти ж у ній теж була абсолютно серйозна, в цьому я не можу помилятися.
Знову чую про твою хворобу. Мілено, тобі б треба лягти в ліжко. І напевно, варто було б це зробити. А, можливо, ти і лежиш, коли я це пишу. Хіба місяць тому я не був кращим? Дбав про тебе (щоправда, лише подумки), знав про твою хворобу, а тепер нічого такого, тепер я думаю тільки про мою хворобу і моє здоров’я, а між іншим, те й інше – це ти.
Ф.
Сьогодні зробив невелику прогулянку, щоб разом з тим улюбленим інженером вирватися з цієї безсонної атмосфери. Там я теж написав тобі листівку, але не зміг її підписати і відіслати, я більше не можу
