відповів би на удар, більше того, він готовий був перекусити горлянку…
Фавст мовчав. Він тільки скалив свої здорові, білі й рівні зуби, а злоба, різко підкреслена на його мужицькому обличчі, спадала аж на сухі, колись соковиті губи – застигала там, здавалося, разом із слиною.
Він ковтав її, криво усміхався, а сам дивився на підлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; він суворо, допитливо, ніби справді від нього так багато залежні були ми, оглядав кожного; Клєнцов, радіючи, очевидно, що Фавстові була така «баня», – розсміявся, але Бейзер помітив таку несподівану радість:
– Ей, ти… как тебя? Чєво ржош, чєму ти радуєшся?..
Клєнцов вирівнявся і, зціпивши зуби на образливе «ти», промовив зі зла:
– Арєстант – тоже человєк… Да.
– Сутки карцера, – глухо наказав Бейзер.
І Клєнцова, без курива і без хліба, повели кудись з камери.
А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:
– Ґдє твоя нара? – запитав.
– Третя.
Начальник корпусу пильно обдивився з усіх боків Фавстове ліжко, торбу, рушника, вишитого з ключем журавлиним… Уже хотів був рушати з камери, як раптом прочитав видряпане: «Прокіп Конюшина», а внизу – «Христос Воскресе, Галло…»
– «Хрістос Васкрєсє» – тоже твайо? – запитав з іронією Бейзер.
– У мене Він не воскресне… Чого тобі треба? – була Фавстова відповідь.
– Троє суток карцера… без хлеба, кровать прівінтіть.
Бейзер скаженів.
– Кто бросіл окурок? – гукав він на всю камеру. – Чашкі, стекло, ложкі, ножі… Провєріть, отобрать!.. На трі дня поднять в камере нари, староста.
– Слушаюсь.
(Додати деякі деталі. – Авт.).
– …Камєру лішіть на неделю пєрєдачі… забил, за окурок – суткі карцера. Я… протест і бандітізм.
Репліка якогось копійчаного меншовика або укапіста:
– Вєдь билі же коґда-то тюрьми, сидєлі, живиє, люді…
За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвін на острогах начальника корпусу № 6 – Бейзера.
Старий карцер, де сидів був Фавст, бачив і чув у своїх кам’яних шорах багато трагедій: там божеволіли, там вішалися, розбивали голову об стінку – всього було, все бачив і чув старий карцер.
Аж позеленів од цвілі, од віку свого давнього і сліз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозуміло, вона трохи підмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.
Фавст розповідав свою історію немудру так:
– Коли мене Бейзер, – каже він, – кинув був до цієї ями, цвіллю вкритої, я хотів просити його, щоб одразу взяли мене на розстріл… Це була не секретка, ні. Подумай, яка мені рація гнити на пні, коли я знаю свій кінець краще за Бейзера?
Я загнув йому матюка у вічко і, повіриш, трохи полегшало… матюкнувся я не тому, що люблю лайку, ні, зо
