із какіх побуждєній ти прімкнул к прєступному обществу самостєйніков! Почему прінял участіє в возстанії?»
Конюшина відповідав:
– Ая… Пішов, не можна не йти, бо коли підпалили хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадають, ая… Мені ж, самі сказали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися…
Так йому, нібито, сказав був Фавст, а він на це усміхнувся, дав гарну папіросу:
– Кури, мовляв, Конюшина, наші, а скажи нам, де поділися ваші, де були бандити?
Перехилив Однороґов через стіл голову і, трохи заспаний, процідив крізь зуби:
– Замахнувся і на всю руку вдарив по зубах.
Фавст, пам’ятає, до крови, до кістки прокусив йому руку ту – тільки прикладами врятували життя Однороґову, занапастивши Фавстове: його тримали після цієї історії три місяці в так званому секретному підвідділі.
…Дні текли. Конюшина почав кашляти кров’ю, – тоді перевели до загальної тюрми, до камери Ч. 12.
– Дзинь-бом, дзинь-бом…
(Подати уривки з пісні, настрій. – Авт.).
– Слухай, – каже мені Фавст, – вони співають цієї пісні так, як смуток власний п’ють… Правда, чи? А мені здається, нема чого й сумувати: справді, я пережив був таку велику радість і захоплення, що й досі обертом голова йде, як згадаю минуле…
Кінь був у мене – Іскра, а коли виїздила наша сотня з лісу – у гривах кінських пісні цвіли, зелені бори дороги нам стелили, і ми були самі, як бір, зелені – такі молоді й завзяті…
На команду: «Кіннота, на коні!» вихром злітали, острогами дзвонили і стременами бряжчали, аж підкови цокотіли в коней – мчали так степами українськими; а поруч – бір, бором – ніч з вогнями йде: тоді горіли бори…
І знову співали старої тюремної пісні:
Слишно там ідуть…
Ґдє-то, кого-то на каторгу ведуть…
– Не співайте! Не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві мого коня! І я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь…
Підійшов до дверей, довго читав видряпане нігтем:
«Тут була остання ніч… Ми загинули за волю свого народу; той хто одвідає цю камеру, хай згадає нас… Земля українська кров’ю окроплена, вони – гній і труп… Люди без волі, без бажання навіть…»
Далі все було засмальцоване, так що годі прочитати.
Фавст стояв і довго думав: йому не треба було говорити такі слова, не до нього звернена була скарга смертників…
– «Остання ніч», – зафіксувала його пам’ять. – Коли ця остання ніч прийде до нього, Конюшини?
Знесилений упав на залізне ліжко. Він не пам’ятав уже, чи це був сон, чи справді було колись таке життя? Згадував…
– …Сьогодні – багата кутя, ая… У мене не було ще тоді Іскри, не цвіли пісні наші над борами. Стояла мати коло столу, лямпадку перед образами засвічувала:
«Святий вечір, діти, надходить, – казали, –
