зараз. Отже, нескінченний спуск і політ через сатанинські безодні, що перехоплював дух, були реальністю, і тепер я лежу без будь-якої надії на порятунок в якомусь безіменному позамежному світі неподалік від центру землі? Понад людську силу було витерпіти цю жахливу, гірку правду, що раптово звалилася на мене, і я знову вимкнувся.
Кажучи «вимкнувся», я зовсім не маю на увазі відсутність марень. Навпаки, моя відчуженість від зовнішнього, реального світу супроводжувалася неймовірними видивами, описати які неможливо. Господи!.. І навіщо тільки я прочитав стільки сторінок з єгиптології до того, як відвідати цю землю, батьківщину всесвітньої пітьми і жаху?! Ця друга непритомність знову осяяла мій приспаний розум лячним розумінням самої суті цієї країни і її таємниць, і з якоїсь проклятої примхи долі мої мрії звернулися до уявлень про мертвих, котрі губляться у глибині століть, і про те, як вони іноді постають і живуть із душею й тілом в утробі загадкових гробниць, що більше нагадують будинки, ніж могили. У моїй пам’яті спливло, набувши химерного образу, якого я, на щастя, вже не пригадаю, оригінальне і вибагливе облаштування єгипетської поховальної камери; я пригадав також безглузді і дикі забобони, що породили таку схему.
Усі думки стародавніх єгиптян оберталися навколо смерті й мерців. Вони розуміли воскресіння в буквальному сенсі як воскресіння тіла. Саме це спонукало їх із особливою ретельністю муміфікувати тіло і зберігати всі життєво важливі органи в закупорених посудинах поруч із покійником. Тим часом, крім тіла, вони вірили й в існування ще двох елементів: душі, яка після того, як її оцінить і схвалить Осиріс, замешкує в країні блаженних, і темного, зловісного «ка» або життєвого початку, що, сіючи страх, мандрує горішнім і нижнім світами, спускаючись інколи в поховальну каплицю до збереженого тіла, щоб скуштувати жертовної їжі, принесеної туди жерцями й побожною челяддю. А іноді циркулюють ще й такі чутки: що воно входить у тіло або в його дерев’яного двійника, якого завжди кладуть поруч, і, покинувши межі гробниці, блукає околицями, чинячи свої темні справи.
Тисячоліттями спочивали тіла в помпезних саркофагах, вирячивши вгору свої мляві очі, якщо їх не відвідувало «ка», в очікуванні того дня, коли Осиріс відродить у них «ка» і душу, а також виведе леґіони задубілих мерців із глухих осель сну на світло. Яким тріумфом могло б обернутися це воскресіння, але, на жаль, не всі душі отримають благословення, не всі могили залишаться не спаплюженими, і тому неминуче варто чекати безглуздих помилок і жахливих збочень. Недарма й дотепер серед арабів сновигають чутки про несанкціоновані збіговиська мерзенних культів, які відбувають у найпотаємніших куточках нижнього світу, куди можуть без страху заходити лише крилаті невидимі «ка» і бездушні мумії.
Мабуть, найстрашніші перекази, що змушують кров стигнути в жилах, – це ті, що оповідають про якісь просто вже божевільні твори деградованого мистецтва жерців. Маю на увазі складені мумії,
