вивели на буксирі з гавані, провертіли у ній дірки і затопили пристойно на глибокому місці. Дочка не ремствуватиме на нього за його бажання, щоб ніхто не порядкував на останньому судні, яким він командував. Проти того майна, що він їй залишить, вартість 500-тонного баркасу нічого не важить. Усе це він говорив жартівливо, підморгуючи оком: кремезний дід був надто повний життєвої сили, щоб відчувати сентиментальну розчуленість. Але заразом була в його очах під час тих розмов і якась задума, бо він любив життя і щиро втішався його дарами – своєю доброю славою і багатством, любов’ю до дочки і радощами, які давало йому судно, – забавка його самотнього дозвілля.
Каюту він опорядив згідно з простим своїм ідеалом комфорту на морі. Одну стіну зайняла книжкова шафа (він кохався в читанні); навпроти ліжка висів портрет олійними фарбами його покійної дружини: профіль молодої жінки, довгий чорний кучер подовж щоки. Три годинники присипляли капітана цоканням і вітали його навперебивки своїм дзвоном, коли він прокидався вдосвіта. Він вставав щодня о п’ятій годині. Помічник, вистоюючи ранкову вахту, пив біля стернового колеса вранішню каву і чув крізь широку відтулину мідного вентилятора, як полоскався, чмихав і гомонів капітан, відбуваючи свій туалет. Ці шелести заступало приглушене, стримане бурмотіння гучного поважного голосу, що проказував отченаш. По п’яти хвилинах голова і плечі капітана Уоллея виринали знизу. Зупинившись на сходинці трапу, він обводив оком обрій, дивився на поставу вітрил, глибоко вдихав свіже повітря. Тільки після цього здіймався він на ют і, піднісши руку до козирка кашкета, велично й ласкаво вітався: «Доброго вам ранку». Рівно до восьмої години він ходив по палубі. Інколи – не частіше, ніж двічі на рік, – він спирався на грубу, як дрючок, палицю, бо йому затерпало стегно. На думку капітанову, то був легкий напад ревматизму. Опріч цього не знав він інших фізичних хвороб. Коли дзвінок кликав до сніданку, капітан спускався вниз, годував своїх канарок, накручував годинники і сідав на чільному місці за столом. Перед його очима на кленовій перебірці кают-компанії висіли в чорних рамках великі фотографії дочки, її чоловіка і двох немовлят з пухкими ніжками – капітанових онуків. По сніданкові капітан своїми руками стирав хусточкою порох із скла цих фотографій і обмітав олійний жінчин портрет мітелкою, що висіла на мідному гачку поряд важкої позолоченої рами. Потім, зачинивши двері своєї каюти, він усідався на канапі під портретом, щоб прочитати розділ із грубої кишенькової Біблії – її Біблії. Але часом він сидів там мало не півгодини, заклавши пальця поміж сторінки і не розгортаючи книжки, що лежала у нього на колінах. Може, в такі хвилини він згадував раптом, як любила небіжка море.
Вона була йому вірна жінка і справжній товариш. Капітан непохитно вірив, що не було і не могло бути ні на воді, ні на суходолі розкішнішої, веселішої господи, ніж та його домівка на кормі «Кондора», з великою – білою з золотом – кают-компанією, оздобленою, немов для безнастанного свята, вічно свіжою гірляндою.
