Чи можна, мій Луцилію, сумніватися в тому, що життя наше – милість богів, а благим робить його філософія, якій ми і зобов’язані більше, ніж богам, настільки ж, наскільки благо в життя – кращий дар, ніж саме життя? Це було б так, якби і сама філософія не була послана богами, які нікому не дали її знання, але всім – здатність до неї.
(2) Бо коли б вони зробили це благо загальним і ми народжувались би розумними, мудрість втратила б найкраще з того, що в ній є, і належала б до речей випадкових. А тепер найцінніше і високе в ній те, що вона не йде до нас сама, а кожен зобов’язаний нею лиш собі і від іншого її не отримає. За що було б нам шанувати філософію, коли б вона залежала від чужої милості?
(3) Її праця: відшукувати істину про всі справи божі і людські. З нею нерозлучні справедливість, благочестя, совість та інші її супутники – пов’язані і співзвучні між собою чесноти. Вона навчила шанувати все божественне і любити все людське, навчила, що в руках богів – влада, а між людьми – співдружність, яка була непорушною доти, доки жадібність не зруйнувала усіляку спільність і не стала причиною бідності навіть для тих, кого збагатила. Бо вони, бажаючи мати власність, перестали володіти всім.
(4) Але перші зі смертних і народжені ними не знали шкоди і наслідували природу, зробивши її і вождем, і законом і вручили себе волі кращого серед них. Бо підлеглість гірших кращому – в природі речей. І на чолі безсловесних стад або найбільші, або найсильніші тварини. Йде попереду корів не кволий бик, а той, який переміг інших самців величиною і силою; стадо слонів веде величезний, а у людей великим вважається кращий. Тому правителя обирали за його душевні властивості, і щасливими були ті племена, де наймогутнішим міг стати тільки найкращий. Бо той може все, чого хоче, хто не вважає, нібито може більше, ніж повинен.
(5) В тому часі, який називають золотим, на думку Посідонія, царювали мудреці. Вони не допускали бійок і захищали найслабших від сильних, вони переконували і доводили, показуючи, що корисно, що ні. Їхня далекоглядність турбувалась про те, щоб одноплемінники нічого не потребували, мужність відбивала небезпеки, щедрість обдаровувала і прикрашала підданих. Правити – значило не владарювати, а виконувати обов’язок. Ніхто не випробовував свою могутність на тих, хто цю могутність створив, і ні у кого не було ні бажання, ні причини вчиняти образи; всі так гарно слухались доброго правителя, що найсильніше, чим цар погрожував неслухам, була відмова від влади.
(6) Коли ж поступово з’явилися вади, а царська влада перетворилася на тиранію, виникла потреба в законах, які спочатку пропонували ті ж мудреці. Солон, який побудував Афінську державу на законах справедливості, відомий серед семи мудреців свого століття. Якби жив Лікург у ту ж пору, він увійшов би до то ж священного числа восьмим. Хвалять ще закони Залевка і Харонда, які вчили людей праву не на судному майдані і не в прихожій законодавця, а в безмовному і священному піфагорійському усамітненні, і які створили право для процвітаючої тоді Сицилії і для греків в Італії.
