незважаючи на все, що сталося, і зараз було важко усвідомлювати, що плем’я для нього втрачено назавжди. Він не міг звикнути до думки, що залишився один на один із лісом і пустками, і відчував себе, як голий на морозі, – хотілося згорнутися і прикрити пах руками.
Але ж зараз Книжник був не один.
– Мені теж було нікуди йти, – сказала Білка. – А вже як я боялася! Просто інакше не могла. Вибір був – або піти, або померти. Я не могла змиритися, хоча мені було страшно до блювоти. А ти – зміг.
– Вибач…
– Пусте, Книжнику. Я тебе не засуджую…
Вона відклала ще один споряджений магазин, прихилилася спиною до дверей комори, поклала автомат на коліна і трохи прикрила очі.
– Скільки людей нині в племені? П’ятсот набереться?
– Думаю, так.
– Четверо вождів – п’ятсот тварин. Тварини народжують дитинчат. Тварини приносять здобич. Тварини покірно працюють. Одні тварини спалюють інших тварин, а на місце померлих приходять нові тварини. І в жодного з них, Книжнику, навіть у такого розумного, як ти, і думки не виникає, що можна жити по-іншому.
– Але Закон говорить…
– Плювати на Закон, якщо він несправедливий! Хто сказав тобі, що Закон один для всіх, хто живе? У фармерів свій закон, у Сіті – свій, у Тауна – свій. І все влаштовано по-різному! У фармерів немає вождів, а править рада. У них є сім’я, але чел може мати стільки герл, скільки зможе прогодувати.
У Сіті правлять жерці, в Тауні – шамани, і кожен із них тлумачить Закон по-своєму, як вигідно! Узагалі, кажуть, що колись всі ми були одним плем’ям, і тому Закони у нас схожі. Але такого, як у Парку, немає ніде. Закон Парку придумали ті, хто хотів від життя тільки двох речей: трахати герл і мучити тих, хто слабший.
– Як Сунь-Вийми…
– Ну, щось на зразок того, – кивнула Білка.
– Але якщо Закон такий поганий, то як наше плем’я вижило?
– Решта теж вижили, хто з Законом, хто – без. Виживати – це завжди важко.
Вона дала Другові ще одну шкірочку (він прийняв її з захопленням і одразу ж почав гризти, тримаючи новий подарунок чіпкими лапками) і продовжила:
– Але для того, щоб вижити, не обов’язково бути твариною.
– Раніше було таке слово – раб.
– Що це за слово?
– Воно означало людину-річ. Раніше одні люди володіли іншими, могли їх продати, обміняти, знищити, покалічити, змусити працювати до повної знемоги… Це було давно. Дуже давно.
– Раб, – Білка спробувала слово на смак. – Раби. Так ось, Книжнику… Не обов’язково ставати рабом, щоб вижити. Гарне слово. Дякую.
– Немає за що. Я знаю багато непотрібних слів, – сказав він, витягнувшись на жорсткому карематі на повний зріст. Ноги практично не боліли, він відчував, як мазь, висихаючи, стягує шкіру.
– Ти багато читав, Книжнику?
– Я тільки те й робив, що читав. Відтоді, як навчився.
– Це
