Зате Друг вискочив із каптура її худі і насолоджувався новою скоринкою, сидячи на самому краю стола.
– Ева підготувала вам їжу, – сказав фармер, набиваючи тютюном дерев’яну трубку. – Знайдете біля входу.
Білка вийняла з кишені два магазини, які набивала вчора ввечері, і поклала їх на стіл, поруч з мискою.
– Це вам. У подяку. Живіть вічно!
Том кивнув.
– Легкого шляху.
– Є розмова, – продовжила Білка, дивлячись фармеру в очі.
– Говори.
Він підійшов до печі і понишпорив у вугіллі короткою кочергою.
– Ти бачив наші рюкзаки?
– Бачив.
– Вони дуже важкі для нас.
– Ну, це не проблема, – знизав плечима Том, розпалюючи люльку від жарини. – Залиште частину вантажу у мене. На зберігання. Або… – він із задоволенням випустив густий сірий дим, – або, якщо не довіряєте, просто зарийте десь у затишному місці. Я ще вчора здивувався, побачивши такі мішки. Ти і половину дороги до Сіті не пройдеш, як Бігун уже висітиме у тебе на загривку… Навіщо ти стільки несеш із собою, Білко? Небіжчику не потрібні ніштяки.
– Зате живим треба платити за нічліг.
Вона підборіддям показала на магазини на столі й додала:
– І за їжу. І за прохід по територіях.
– Сіті не дасть тобі прохід по територіях, – заперечив він. – Ні за які ніштяки. Ти у них як кістка у Ікла в горлі.
– Я знаю, – кивнула Білка. – Тому хочу зробити тобі пропозицію.
– Слухаю.
– Усе, що в рюкзаках, – твоє. Ми поїдемо далі без нічого.
– Поїдете? – перепитав він. – На чому?
– Ти продаси нам коней.
Він дивився на Білку через тютюновий дим холодним, неприязним поглядом, і Книжник подумав, що якби вчора йому довелося побачити, як Том може дивитися на співрозмовника, то він ніколи б не назвав його мирною людиною.
– Я не продам вам коней, – процідив фармер голосом, від якого залишки молока в кружці Тіма ледь не створожились. – Ти, мабуть, із глузду з’їхала, Білко. Коні – це життя для мене і моєї родини. Забудь.
– У тебе шестеро коней, Томе. Продай мені двох, найстаріших. Я заплачу тобі велику ціну.
– Іди, Білко, – сказав фармер. – Забирай свого дружка – і йди. Ми вчора про все домовилися. Їжа біля входу. Коней тобі не бачити.
– Старий кінь і поганенька кобила. Я віддам тобі все, крім аптечки і двох сотень патронів. Там є чим поживитися, Томе. Ти не пошкодуєш. Нам не втекти від погоні на своїх двох.
– Це не моя турбота, Білко. Можеш викинути своє добро в струмок або закопати. Угоди не буде.
– Шкода.
Вона встала і простягла Другу долоню. Той негайно вибіг на плече і зник у своєму улюбленому гнізді за її плечима.
– Ти не залишив мені вибору, Томе.
Ствол автомата дивився фармеру в груди.
– Не хапайся за зброю, я не хочу тебе вбивати.
– Ти
