відкривалися. Із заходу до міста підходили Пустки, населені фармерами. Ті виробляли овочі, фрукти, молоко і м’ясо – набагато більше, ніж могли з’їсти або запасти. Їм потрібні були ніштяки і зброя, а це все було в Сіті.
На лівому березі річки розташовувався Таун, в якому хазяйнувало інше плем’я, якому теж потрібні були продукти за ніштяки. Але між ними і фармерами стояло плем’я Сіті і єдиний вцілілий міст. Тому плем’я Сіті отримувало ніштяки з Тауна за розумними цінами, а ті отримували продукти від фармерів, щоправда, за цінами в декілька разів більшими.
Тому плем’я Сіті було багатим, краще за всіх озброєним і вкрай болісно ставилося до будь-яких спроб чужинців пробратися на їх територію. Тому, коли жриці Сіті – Айше – доповіли, що спостерігачі бачили на півночі зграї потривожених птахів, вона не стала хвилюватися і викликала до себе командира охоронної сотні, незважаючи на пізню годину.
Додо явно ніяковів поруч із нею.
Він був на дві голови вищий за Айшу і втричі важчий і, цілком можливо, міг вбити її одним ударом лапи, схожої на ведмежу, хоча і був на два роки молодшим, але при вигляді жриці червонів, ніяковів і втрачав командний голос.
Айша знала, що має над ним владу не тільки тому, що вся повнота її належить жриці і її помічникам за законом Сіті, а ще тому, що дуже йому подобається. Додо був хороший – від нього пахло грубою силою, що завжди заводило жрицю, але Додо був для неї табу. Вона добре знала цей тип челів: отримавши її хоча б раз, він почав би вважати Айшу своїм надбанням, не став би підкорятися наказам, так що для втіх у неї були інші чели і герли, а Додо…
Додо ж повинен був безнадійно і сильно її хотіти, що він і робив.
– Додо, милий, – прощебетала Айша, дивлячись на спину командира, зігнуту в ритуальному поклоні. – Схоже, що у нас на півночі з’явилися гості…
Додо повільно випростався. Його плечі могли б загородити їй сонце, якби воно вже не сіло в Пустках.
– Живи вічно, Айшо! Ти хочеш, щоб ми вийшли зараз? – запитав він несподівано високим, юнацьким голосом.
– Вранці, Додо, – відповіла Айша. – Вийдете на світанку. Спостерігач покаже тобі сектор, де літали птахи.
– Їх багато?
– Не знаю. Ти мені розкажеш!
– Добре, Айшо. Ти хочеш їх живими?
Жриця посміхнулася.
– Не обов’язково.
Додо всміхнувся у відповідь. Усмішка робила його обличчя зовсім дитячим.
– Я постараюся тебе порадувати.
– Дякую, Додо. Нещадний так давно не пив свіжої крові…
– Я зрозумів, жрице.
– Йди відпочинь.
– Живи вічно, Айшо.
– І ти живи вічно, Додо.
Він знову вклонився і пішов до дверей, але ті відчинилися і йому назустріч ступив стривожений спостерігач. Айша знала його по імені – Гостроокий, – позаяк він був одним із кращих спостерігачів у племені, справді гострооких, тут із прізвищем не помилилися.
– Айшо! Воїне Додо! – виголосив він. – Пробач мені, жрице, за погані
