люльку. За мить уся юрба наїжилася, загрозливо заблискали на сонці відточені леза мачете, але Френк швидко вгамував запал індіанців, націливши на них свій револьвер. Вони позадкували
і, з’юрбившись, зловісно зашепотіли. Тут Френк побачив, що його єдиний супутник і перекладач злякався. Підійшовши до ловців черепах, він улесливо заговорив із ними, що дуже не сподобалося Френку.
Тим часом повернувся посланець із запискою і передав Френку аркуш, впоперек якого олівцем було написано: «Vamos! Пішов ти до біса!»
– Доведеться мені, очевидно, самому до нього йти, – сказав Френк, покликавши до себе чорношкірого матроса.
– Будьте якомога обережнішим і обачнішим, сер, – застеріг його чорношкірий. – Ці тварюки здатні на все, сер.
– Сідай у човен і веслуй, – коротко наказав Френк.
– Ні, сер. Пробачте, але ні, сер, – відповів чорношкірий матрос. – Я наймався, сер, до капітана Трефезена в матроси, а не в самогубці, і я не піду з вами, сер, на видиму смерть. Найкраще для нас – це забратися з цього пекла; якщо ж ми залишимося, сер, то добре отримаємо на горіхи – це вже точно.
З огидою Френк зміряв матроса презирливим поглядом, сховав у кишеню револьвер і, повернувшись спиною до напівголих дикунів, подався поміж пальм. Там, де стирчав величезний шматок коралового рифу, викинутий колись на пісок землетрусом, він вийшов на берег. На острові Тельця, від якого його відділяла вузька протока, він побачив припнутий ялик. На березі, де він стояв, самотіло видовбане з дерева старе і, безсумнівно, діряве каное. Френк перевернув його, щоб вилити воду, і у цю мить побачив ловців черепах, які, зупинившись на галявині серед пальм, спостерігають за ним – боягузливого матроса серед них не було.
Переправитися через протоку для Френка – це справа кількох хвилин, але на березі Тельця на нього чекав не менш теплий прийом: з-за пальми вийшов високий молодик, босоніж, тримаючи в руках револьвер, він гаркнув:
– Vamos! Забирайтеся геть звідси! Хутко!
– О боги морських глибин з усіма їхніми рибами та рибенятками! – напівжартома-напівсерйозно вигукнув Френк і посміхнувся. – Тут у вас людині й кроку не можна ступити, аби їй не тицьнули пістолетом в обличчя. І всі кричать: «Забирайся геть, pronto!»
– Ніхто вас не запрошував сюди, – заперечив незнайомець. – Ви з’явилися без дозволу. Забирайтеся з мого острова. Даю півхвилини.
– Чи знаєте, голубе, я починаю злитися, – щиросердно зізнався Френк, скоса позираючи на найближчу пальму й міркуючи, яка відстань до неї. – Усі, кого я тут зустрічав, якісь шалені й до того ж нечеми: проганяють людину без будь-якого сорому. Зрештою, у мене теж настрій зіпсувався. А ось щодо того, ніби цей острів ваш, то ці слова ще не є доказом…
І, не докінчивши фрази, Френк швидко стрибнув під прикриття пальми. Щойно він сховався за дерево, як у його стовбур влучила куля.
– Ах так! – крикнув він і всадив кулю в
