а його батько був славетний генерал Нарваес, що воював під командуванням самого великого Болівара. А я… я тепер зовсім пропав і навіть додому не зможу дістатися.
Заохочуваний запитаннями з ввічливими співчуттями, яких не бракувало навіть у найжалюгідніших обшарпанців, він трохи підбадьорився й з вдячністю розповідав далі:
– Я приїхав із Бокас-дель-Торо. Дорога забрала в мене п’ять діб, і поки що я нічого не продав. Живу в Колоні, й краще було б мені не рушати звідти. Але й найшляхетніший Нарваес може стати мандрівним торговцем, а торговець теж має жити. Чи не так, сеньйори? Тепер скажіть, чи не знаєте ви Томаса Ромеро, що живе у вашому прекрасному Сан-Антоніо?
– У будь-якому місті Панами скільки завгодно Томасів Ромеро, – розреготався Педро Зурита, помічник начальника в’язниці. – Вам треба описати його детальніше.
– Він двоюрідний брат моєї другої дружини, – з надією в голосі вимовив старий і, здавалося, вельми здивувався, знову почувши регіт.
– Та не менше десяти всяких Томасів Ромеро живе в Сан-Антоніо та його околицях, – заперечив йому помічник начальника в’язниці, – і кожен із них може бути двоюрідним братом вашої другої дружини, сеньйоре. У нас тут є Томас Ромеро п’яниця. Є Томас Ромеро злодій. Є Томас Ромеро… втім, ні, цього повісили місяць тому за вбивство з пограбуванням. Є Томас Ромеро багатій, у якого великі стада в горах. Є…
З кожним новим ім’ям Леопольд Нарваес тільки скрушно хитав головою, але від згадки скотаря лице його засяяло надією:
– Вибачте мені, сеньйоре, це, очевидно, він і є! Я розшукаю його. Якби можна було десь залишити на збереження мій дорогоцінний товар, я б одразу вирушив його шукати. Добре ще, що ця пригода сталася зі мною саме тут. Я можу довірити свій крам вам: достатньо на вас тільки подивитися, щоб зрозуміти, що ви чесна й порядна людина. – Сказавши це, старий порився в кишені, витяг звідти два срібних песо й простягнув тюремнику. – Ось вам. Сподіваюся, ви й ваші люди не пошкодуєте, що надали мені допомогу.
Генрі посміхнувся, помітивши, з якою підвищеною цікавістю й повагою почали ставитися до дідка Педро Зурита й жандарми, побачивши монети. Відтіснивши від зламаного фургона цікавих, вони негайно заходилися переносити ящики у приміщення в’язниці.
– Обережніше, сеньйори, обережніше! – благав старий, невимовно хвилюючись, коли вони взялися за великий ящик. – Несіть його тихенько. Це вельми цінний товар, занадто ламкий.
Доки вміст фургона переносили до в’язниці, старий зняв із коня збрую, крім вуздечки, й поклав її у фургон.
Але Педро Зурита, красномовно подивившись на обшарпанців, наказав занести й збрую.
– Тільки-но ми відвернемося, як миттю все зникне – аж до останнього ремінця та пряжки, – пояснив він.
Вибравшись на те, що залишилося від фургона, дідок з допомогою Педро Зурити й жандармів видерся на коня.
– Усе гаразд, –
