бік вулиці. Переслідувач таким чином обійшов трамвай з протилежного боку. Жестом звелів Гнатишину притримати коня, пропускаючи слугу закону вперед, а то й взагалі зупинитись, припинити гонитву.
Клим знав, що Захар розумів наказ, але не слухав, далі утримуючи свій екіпаж поруч із вагоном.
Тепер він разом із кіннотниками затискав трамвай в кільце.
Брязнуло. Скреготнули гальма.
Водій трамвая почав зупинятися, вгледівши попереду призначену для цього зупинку. Зробив це досить різко. Хотів того, не хотів – вагон рвучко смикнуло, струшуючи батяра з підніжки, мов грушу. На ногах Чубчик уже не втримався, впав, покотився бруківкою, наче колобок. Натягнув віжки й Захар, а Клим вистрибнув майже на ходу, спіймавши себе абсолютно на непотрібній зараз думці: капелюх дивом не злетів, попошукав би потім… Широкими стрибками помчав до батяра, наздогнав-таки, збив із ніг.
Коліна в самого підігнулися. Не стримався – сів поруч, на тепле каміння бруку. Дихав тяжко, наче загнаний мисливський пес. Чубчик востаннє спробував сіпнутися, та Кошовий схопив за ногу, потягнув, ніби хотів зрушити хлопчину з місця в такий спосіб. Для певності навалився, зовсім не дбаючи про вигляд свого костюма.
Відчув щось у правій кишені хлопчини. Той лапнув, навіть програвши, готовий боронити свій скарб.
Наступної миті їх оточили вершники. Старший зіскочив із сідла, гримнув густим басом:
– Ви що тут влаштували, пся крев! Що це за іграшки, курва мама!
– Вбивають! – заскиглив свого впольований батяр.
– Дивись, такого вб’єш! – огризнувся поліцейський і перевів погляд на Клима.
Тепер щось мусив сказати він. Не придумавши до пуття, що саме, не віддихавшись остаточно, не розуміючи до кінця, як вдалося спіймати втікача, видихнув, аби не мовчати:
– Гляньте, що там у нього в кишені!
Поліцейський важкою горою нависнув над Чубчиком.
– Вивертай!
– Я нічого не зробив!
– Бардзо вивертай, скурвий сину!
Нема ради. Вивернув.
– І що тут можна прочитати, пане комісаре? У вас почерк наче в аптекаря, я вам це вже говорив?
Томаш Понятовський ще раз пробіг очима списаний аркуш, легенько смикнув себе за правий, блискучий від брильянтину вус, зиркнув на того, хто приніс документ.
Напроти столу директора департаменту кримінальної поліції Львова стояв чоловік років під сорок. Його, кримінального комісара Марека Віхуру, вирізняв не загрозливий зріст, а найперше колір обличчя. Воно ніби пашіло, будучи нездорово червоним і додаючи сищикові лиховісності, так потрібної для грози вбивць та ґвалтівників. Колір комісарового обличчя робив його схожим на всіх без винятку чоловіків, котрі або постійно п’яні, або в кращому разі весь час живуть у стані жахливого похмілля. Тож п’яному, а тим більше – похмільному під гарячу руку ліпше не потрапляти. Марека Віхури це стосувалося повною мірою. Йому під руку так само
