ми оце робитимем?
– Як?
– Борошна тільки на раз, та й то хлібини на дві.
Помовчав Петро, далі каже:
– Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю…
– Хіба ще піти попрохати?..
– Та до кого ж іти, коли у всіх напозичалися так, що ніхто вже не дає?
Горпина й сама це добре знала. Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисці, молодиця взяла її на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло: молока нема. Тільки ще дужче заплакало. Каже Горпина:
– Хоч би вже самі, та оцієї дитини не було, а то тільки дивишся, як воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.
Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хіба жалем поможеш?
– Знаєш що, Петре? Піди попрохай старосту – може, він з гамазеїв[47] дасть?..
Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає. Устав Петро, каже:
– А піду! Не здихати ж із голоду!
Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далі й пішов мовчки. Він знав, що староста[48] не може сам дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме.
«А, може, й дасть? – думає. – Хто його знає?.. Треба попрохати добре. Шкода, що на чвертку[49] ратушним нема».
Прийшов Петро в ратушу[50], увійшов, перехрестився:
«Здорові, з середою!» сказав і став біля порогу. Староста в кутку за столом сидів, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладаючи. Більше нікого в ратуші нема, тільки Петро та їх двоє. Наміряється все Петро сказати, та ніяк не зможе. Думає: «А як скаже – ні, не дам?» І як подума про це, подума, що тоді в його дома і жінка, й дитина голодні сидітимуть, так дух йому перехопить, і не вимовить він нічого, тільки стоїть біля порогу та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба, а нічого не каже він, став сам питатися:
– А чого тобі, Петре?
Підійшов Петро ближче, вклонився.
– До вашої милості, – каже.
– Ну?
– Не положіть гніва, прийшов оце до вас… От уже третій день, мало що й ївши, сидимо… Сьогодні й крихти в роті не було і борошна нема…
– Ну, то що?
– Не положіть гніва… Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як у самого, може, нема?.. Так я оце… чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?..
Глянув на його староста та й засміявся.
– Ге, хлопче? Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства треба.
– От управи[51] земської, розумієш? – каже писар.
– Та воно так, – каже Петро. – Та чи не можна б як-небудь там, хоч трішки?..
– Та й чудний же ти який, чоловіче! Ти ж чуєш, що ні, ніяк не можна.
Петро постояв, помовчав, та й каже:
– Та може воно так, і без управи?.. Хоч небагато…
– Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? – визвірився писар.
А Петро все стоїть, не йде. Він і сам не розумів, чого ще
