спитати, чи є у нас вода в хаті? Пити хочу.
– Та в діжці ж…
Устав Петро, наче воду пішов пити, а в самого думка: «Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся – чи тепер, чи тоді, а казати доведеться».
Прийшов, знову ліг біля жінки, вкрився.
– Горпино, що ж далі робитимем?
Нічого не каже молодиця: вона вже всі думки передумала, та нічого не вигадала. Тоді Петро почав, заникуючись[61]:
– А я… я… Знаєш, що я думаю?
– Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далі відразу заговорив швидко, неначе поспішається:
– Не здихати ж із голоду!.. Їм нічого – он і староста: сам гроші громадські краде, а нам хліба шматка не дає. Хіба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хіба вони розуміють? Узяти та наточити з гамазеї!..
– Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш?
Аж розсердився Петро:
– А що ж, із голоду, – каже, – вмирати?
– Гріх, Петре! На те божа воля!.. Бог так дав… А чужого не руш!
– Гріх! А з голоду вмирати – як? Хіба я своєю волею йду?
– Дак що, Петре, – перетерпіти треба… Не ходи!..
Страшно відразу стало Горпині. Пригорнула вона чоловіка.
– Петре, годі! Бог поможе… Підеш сам до батька, вони дадуть… А те покинь, зовсім покинь! Гріх!
То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову піднялась у його на людей злість, так і клекоче у грудях.
– Піду, – говорить, – не кажи мені нічого, – піду!
III
День поминув, ніч насунула. Діждався Петро півночі, одягся, узяв з собою три мішки й свердел[62] та й пішов до гамазеїв.
Ніч була темна. Петро перейшов свій город, вийшов на вигін[63]. На душі в його якось спокійно було. Він уже раз наважився зробити це діло і більше не думав про те, яке воно. «Піду та й украду», – думав він, і йому не здавалося, що він погано робить, бо він просто забув про це, неначебто про це й думати не було чого. Спокійно та сміливо йшов, нічого не лякаючись.
Ось вигін кінчається, щось зачорніло здалека. «Гамазей», – подумав Петро. – «У сторожа гамазинника вже не світиться, – будуть повні три мішки».
Легкою ходою пішов далі. Уже недалеко! Тільки, що це? Голосно, дзвінко відгукнувсь у повітрі крик. Мабуть, сич. Знову кричить, «нявка» – ні, це сова. І відразу страшно Петрові стало. Щось перехопило дух, серце застукало в грудях. Він зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом сипнуло.
«Піймають, піймають! Злодій[64]!..»
І знов одразу, наче снігом обсипало. То сміливий був і спокійний, а тепер усе те зникло. Він увесь тремтів.
«Йти, чи не йти? – думав він. – А як піймають?»
Він знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що він міг чути, як у його в грудях колотилося серце.
«Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже – піду!»
І він тихо-тихо почав прокрадатися до гамазеїв; підійшов до їх, ще
