Чи ждала ж я того, чи сподівалася!
І вона тяжко заридала, припавши до колиски і б’ючись головою об її бильця[72]. Злякана дитина прокинулась і собі заплакала. А Горпина мов не чула її. Довго вона ховала свою муку, і ось тепер та мука сльозами вибухнула. Тільки ж не пособили ті сльози, не винесли лиха з душі.
V
Ще більший сум обняв Петра. За останній тиждень він перемучився так, що й пізнати його не можна було. Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у його промайнуло в голові: признатися? В острог[73] замкнуть… Там з злодіями, з розбійниками… А хіба він сам не злодій.? Ну й нехай у пута закують, поведуть… А син? А Горпина? Що тоді з сином буде?
«Що! А тепер хіба краще? Тепер мені жінка – не жінка, наче й дитина – не моя дитина… Гірше не буде, та хоч Горпині може полегшає, як мене не бачитиме».
І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому все розказати, крикнути: «Це я!..»
І в його обертом ішла голова. Він ходив зовсім як несамовитий, і його позападалі очі іноді так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.
І ось настав час, наважився він. Це було в неділю. Строк[74] у пана він уже вибув і жив дома. Він устав рано і мовчки почав справлятися біля хазяйства.
«Хіба все сказати їй? – думав він. – Ні, якось страшно. Нехай довідається сама, як уже зроблено буде».
І він вештався[75] на дворі, не ввіходив у хату, бо йому тяжко було бачити жінку. Так-сяк перебувся до обід. По обіді одягсь, глянув на Горпину і знову подумав: «Сказати?..» Вона мовчки поралась біля печі і не дивилась на його. Він одвернувсь, перехрестивсь і пішов з хати.
Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: їй тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, і тим-то ще тяжче їй на серці було тоді, як вона пригадувала, що її чоловік – злодій.
Петро тихо йшов до волості[76]. Його перестрівали люди, а він і не бачив їх, – так опанували його думки. А проте він був якось надзвичайно спокійний. Саме так, як тоді, коли він ішов красти, саме так і тепер якийсь дивний спокій обняв його.
Але ж як побачив коло волості громаду, серце заколотилося йому в грудях.
Як він скаже перед громадою? Хіба підождати, поки розійдуться, та сказати самому старості?
Тим часом він наближався до громади. Він і сам не пам’ятав, як протовпився проміж людей аж до рундука[77]. На рундуці стояв писар, щось читав. Петро став ждати. Писарів голос відбивавсь у вухах, але ж слів зрозуміти він не міг. Та він і не силкувався прислухатись до їх. Голова йому палала.
Що це? Громада заґвалтувала – це писар дочитав. Уже час.
Він зняв шапку й почав:
– Люди добрі!..
Громада трохи вщухла.
– Петро щось каже, слухайте!
– Та чого там йому треба?
– Та слухайте вже, що чоловік каже!
Петрові
