style="font-size:15px;"> Галя почала його вдягати, обувати чоботи. Гаразд напрацювавшися з Васильком, Галя заходилася біля Одарки. Тут діло було легше, і незабаром вона вже вмивала обох дітей. Василько спершу почав був змагатися, кажучи, що він не хоче вмиваться, бо холодно, і треба було довго вмовляти його, поки він згодився на вмивання та на чесання, бо й його він не любив за те, що «тоді скубеться». Але потроху Галя поборола всі ті труднації[79].
– Тату! Я їсти хочу! – тихенько промовила Одарка, хапаючи батька за рукав.
– І я хочу, снідати хочу! – завив і собі Василько.
Бідолашний батько поліз на полицю по хліб.
– Я не хочу хліба, я хочу кулешику[80]! – не згоджувався хлопець.
– Синку, нема кулешику; ось підожди – я зварю.
– Я не хочу підожди, я зараз хочу!
І знову сльози. Старий не знав, що й робити. Тут знову довелося Галі розважати дітей. Чи про кулешик вона їм шепотіла, чи про що інше, – тільки вони й сього разу почали потроху затихати. Зрідка тільки чути було Василькові вигуки:
– А я так не хочу! Я хочу отак!
Та скоро й він замовк. Діти почали гризти хліб. Василько, насупившись, ухопив обома руками окраєць і з усієї сили кусав його своїми білими зубами. Він ще не покинув дути губи й очевидьки захожувався щось вигукнути. Надто в хаті було так холодно, що в дітей посиніли руки.
– Я змерз! – зарепетував хлопець.
Галя миттю кинулась, знайшла юпчину, вдягла брата й сестру.
– І солі нема!.. – додав він далі, показуючи Галі свій хліб.
– І мені солі! – попрохала Одарка.
Галя густо насолила дітям хліб цупкою сірою сіллю.
Тепер уже поки не було чого голосити, і діти на якийсь час зовсім заспокоїлись і мовчали.
А Йван тим часом думав про те, як то він буде поратися. Діти голодні, їм треба чогось ізварити.
І він пішов з хати, нарубав і вніс дров, далі почав розтопляти в печі. Що ж його варити? Кинувся шукати чого-небудь – знайшов пшона.
– Зварю хоч кулішу, – думає.
І він почав змивати пшоно. Змив, у горщик усипав.
– Е, дурний! Нащо ж я всипав? Треба спершу окріп нагріти.
І він висипав пшоно з горщика. Далі…
Дві маленькі рученьки зненацька обхопили йому шию, добрі карі оченята, трохи заплакані, глянули йому в вічі.
– Тату, киньте, – я зроблю… Я знаю…
Іван дивуючися глянув на Галю.
– Годі-бо, тату, не займайте, я сама впораюсь, – казала вона.
– Куди тобі, дочко, ти ще мала! – відмагався батько.
– Я хоч мала, а я знаю… Я навчуся ще, а тепер як-небудь – мами нема…
Дві сльозини знову заблищали у дівчини на очах.
Іван мовчки відійшов од печі і сів біля столу. Одарка та Василь сиділи в кутку на полу й мовчки дивилися
